Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

і, коли зібрався товстенький жмут — підійшов до дівчинки і вклав їй гроші в холодну руку.

Потім увімкнув «Невидимість».

Потім, хвилин через п’ятнадцять, побачив дівчинку в супермаркеті. Вона на всі гроші купила памперсів — для дітей і для дорослих.

— Буває, — сказала Аня, спостерігаючи за ним. — Як ти думаєш, багато ще таких, як ми, в окрузі?

— Таких добрих і щедрих? — проскрипів Арсен, сам здивувавшись, як мерзенно звучить його голос.

— Ну, ти розумієш, про що я. Ти нікого більше не зустрічав з Максимових працівників?

— А в нього багато працівників?

— От і мені цікаво, — Аня потяглася, мов кішка, і провела долонями по потилиці.

— Ти схожа на каштанчик, — ні сіло ні впало сказав Арсен.

Аня роззявила рота. Здається, Арсенові нарешті таки вдалося її здивувати.

— На каштанчик, — повторив він з незрозумілим смутком. — Коли вони в голчастій шкірці.

— Ти прикольний, — визнала вона. — Не жадібний. Узагалі… якби ти був старший — був би кльовий друг.

— Молодість — штука минуща, — сказав Арсен.

— Моя — теж, — відрізала Аня. — І взагалі, ти для мене занадто гарний. Я жорстока, похмура, жадібна…

— Справді?

Аня помовчала.

— Мені гроші просто голову знесли на початку, — зізналася вона нарешті. — Прикинь, я цілий день сиділа й витягала з кишені по сто доларів. Цілий день. Потім пішла й купила квартиру. Таку… таку квартиру, Арсене, з двома рівнями, з трьома балконами… Ти до мене в гості приходь.

— А ти запроси.

— І запрошу, — вона всміхнулася. — Там тільки не прибирає ніхто. Пилюка… Я з чотирнадцяти років по чужих хатах. Пішла з дому.

— Чого?

Аня пошкодувала про сказане — Арсен бачив.

— Не хочеш — не кажи, — постарався сказати без образи.

— Скажу, — вона зіщулилась. — У мене був брат… твій ровесник. Чи трохи молодший. Андрій. От батьки десь пішли, мене залишили за ним дивитися. Мені було десять, йому п’ять. І я як сіла за батьків комп гратися в «Квейк»… Андрій нащось поліз на балкон, табуретку підставив — і беркиць через поруччя. Десятий поверх.

Вона відвернулася.

— Аню, — промимрив Арсен.

— Рано або пізно, — сказала Аня погрозливо, звертаючись незрозуміло до кого, — люди придумають собі сейви. Я готова вся піти в цифру, назавжди, тільки б зберігатися — і потім завантажувати збереження. Хтось умер — а ти перезавантажився — і він знов живий… Ну все, йди, працюй. У мене тут теж… блоґери заждалися.

* * *

Мама сиділа на кухні, розклавши на столі ноутбук. Арсен зупинився в неї за плечем.

Повідомлення. Коментарі. Коментарі. На сторінці пістрявіли юзерпіки — картинки з людськими обличчями й мордами тварин, мультяшними персонажами, карикатурними мармизами та дитячими карлючками. Люди, що ховалися за картинками, — невидимі, віртуальні, справжні й вигадані, — самостверджувалися, шукали союзників, жалілися, обмовляли, виконували комерційні та політичні замовлення, докладно розповідали про прожитий день, хвалилися дітьми, викривали й проклинали, сп’яну мололи нісенітниці…

Мама зараз жила справжнім життям — щось вирішувала, домагалася правди, була сама собою, щирою, сильною. Наче футболіст на фінальному матчі. Наче артист у геніальній виставі.

— Мамо!

— Стривай, я зараз закінчу… Не заважай! Тут один недоумок розгорнув дурний флешмоб, через нього хорошу людину засуспендили…

— Мамо!

— Ну ти можеш зачекати?!

Арсен одійшов. Витрусив мишку з футляра на поясі. Заплющив очі. Ох, скільки іконок, скільки різноманітних можливостей, маленьких непомітних утиліт…

«Влада слова — ON».

— Мамо, — сказав він, знову заходячи в кухню. — Я думаю, тобі треба видалити свій журнал, і більше ніколи не ходити в мережу.

Вона обернулась. Подивилася спершу здивовано — наче щойно помітила сина. Потім уважніше. Потім усміхнулась. Потім зненацька пополотніла так різко, що він злякався.

— Мамо?

Вона повільно обернулася до екрана. Згорнула вікно. Розгорнула знову. Полізла в якісь настройки; на клавіатуру раптом полилися сльози.

— Мамо?!

Вона видаляла журнал. Різко змінившись, зморщившись, постарівши, обливаючись слізьми, впускаючи підфарбовані тушшю краплі на руки, на клавіатуру, на стіл…

Арсен розгубився. Він ніколи не бачив маму таку. Він не знав, що вона така буває. Це було моторошно; він позадкував, боляче вдарившись лопаткою об одвірок, відступив з кухні й причинив за собою двері.

Крізь двері ридання долинало, мов крізь вату. Зараз батько з вітальні прибіжить питати, що сталося, вирішить, що винен Арсен, і матиме рацію, матиме…

Минали секунди, мама ридала, батько нічого не чув. У вітальні було тихо — телевізор не бурмотів дикторами, не кричав уболівальниками, не мекав рекламними роликами. У тиші передпокою чулося приглушене мамине ридання — і якийсь дивний стук, наче гральні кості трусилися в дерев’яній чашці.

Може, батько сидить у навушниках?

Навшпиньки Арсен перетнув передпокій. Екран телевізора був темний. Батько тряс, як брязкальце, свій мобільний телефон і потім із задоволенням поглядав на екран.

— Тату?

— Привіт, — батько всміхнувся похапцем і винувато. — Тут мені гру скинули, ти не уявляєш. Почав на роботі — проста штука, а затягує…

Він простягнув Арсенові мобільник. На екрані, на паузі, застигла картинка: пацюк у білосніжному єлизаветинському комірі завмер на пощербленому гарматними набоями постаменті під ногами кінної статуї.

— Що це?!

— А ти подивись…

Батько труснув телефон — пацюк, заточившись, зірвався з каменя й полетів униз. Захиталася кінна статуя, пробігла тінь по свинцево-сірій воді каналу. Пацюк плюхнувся у воду, здійнявши бризки, туди ж шубовснула мармурова фігура. Телефон в Арсеновій руці дуже натурально затремтів, наче його розпирало зсередини. Наче божевільний світ, де пацюки носять єлизаветинські коміри, сидів усередині корпуса впійманим коником.

— Затягує, — благоговійно повторив батько. — Ніколи нічого подібного не бачив. Трясеш цю штуку, головне,