Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

Радість життя? У цю мить я зрозумів остаточно, що ти мені дуже потрібний, що ми спрацюємось.

— Про щенят я розумію, — промурмотав Арсен. — А мережеві щоденники…

— А щоденники — це те саме. Деякі люди почуваються щенятами в темряві. Для них кожен візит у мережеву спільноту — все одно, що прогулянка з хазяїном.

— Моя мама не щеня!

— Ні, що ти. Я не хотів тебе скривдити. Я прекрасно розумію, що тебе терзає не тільки ситуація з мамою… А насамперед усвідомлення, що це ти зробив. Ти її відімкнув. Ти ж хотів влади, так?

— Так.

— Ти думав, що влада якась інша на вигляд?

— Максиме…

— Мені просто потрібний твій душевний комфорт. Просто. Хочеш, щоб батьки були щасливі? Вони будуть. Наступного разу не роби різких рухів, порадься зі мною.

— Я ж бачив ці блоґи. Ті, що в Ані.

— Ну, крім Аніних, є й справжні… Проте, заради справедливості, Аня працює філігранно. Я сам іноді плутаюся: чи людина, чи манекен…

— Максиме, — Арсен знітився.

— Що?

— А якщо я тобі щось накажу? Увімкнувши «владу слова»?

Максим примружив очі:

— А хочеться?

— Ну…

— Ні, а що б ти хотів мені наказати?

— Я просто так питаю. Заради інтересу.

— От боязкий ти все-таки й делікатний хлопець. Аня простіше вчинила — одразу взяла та й спробувала.

— Аня?!

— Так. Вона припускала, звісно, що нічого не вийде. Я потужніший, як система, мій ресурс непорівнянний з будь-яким людським ресурсом.

— Так, — сказав Арсен, і в горлі у нього пересохло.

Максим розвів руками:

— Але ми з тобою давно домовились: я не збираюся нікого обманювати, а тим більше примушувати. Ти сам до мене прийшов, хоч міг би зіскочити, я відпустив тебе без єдиного звуку. І зараз, тільки скажи, — я з болем у серці, але відпущу тебе на всі чотири сторони. Не тому, що в тебе є на мене управа, а тому що існує свобода волі, довіра, симпатія, нарешті. Ти мені дуже симпатичний, Арсене. А я тобі?

І він заіржав радісно, дивлячись на здивоване Арсенове лице:

— Не дивись на мене так… Запам’ятай: усе приїдається в житті — гроші, жінки, слава. Не приїдається тільки улюблена робота. І, уяви собі, у мене є для тебе нова цікава справа!

* * *

«Злочин і кара: гра нового покоління». На обкладинці виступав з туману шпиль Петропавлівської фортеці, і брудний чоловік сидів на набережній. Обличчя в нього було напружене, в очах, якщо придивитися, розкривалися два темні підворіття. Арсен почав вдивлятися далі, й картинка перемінилася: з’явилося місто, хитке й небезпечне, розпалося й знову склалося в лице.

— Як тобі?

— Картинка, по-моєму, геніальна, — обережно сказав Арсен. — Хто це робив?

— Наша філія у Санкт-Петербурзі. Там художники, там розробники, і все це, в принципі, от-от піде в широкий продаж, причому одразу в піратському виданні, — Максим зареготав.

— Ніяких презентацій, реклами… не буде?

— Реклама — це товар на прилавку, Арсене. Після того як перші хлопці й дівчата з цікавості спробують цю іграшку — почнеться бум, почнеться істерика, от побачиш.

Арсен перевернув пластикову коробку. На задній обкладинці, як годиться, містилися скріншоти — картинки з гри, і навіть маленькі, кепського, ніби піратського друку, вони справляли дивне, дуже сильне враження. Сіро-фіолетова гама… Глибоке небо, канали, гранітні набережні… «Жанр гри не піддається точному визначенню: це квест з елементами стратегії, шутера, рольової гри. П’ятдесят варіантів кінцівки. Двісті сорок годин безперервної гри — і це тільки основна лінія, не рахуючи додаткових завдань».

— Ого…

«Гра — перша в лінійці так званих психопатичних трилерів від компанії “Нові іграшки”»…

— Психопатичних трилерів?!

— Оце якраз рекламний хід, — Максим кивнув як професіонал професіоналові. — А іграшок буде багато, всі різні, для депресії, для просвітлення, для адреналіну, для сміху, для тупої розваги… І всі дуже великі.

— Коли ж це все… хто ж це все встигне зробити? Одну таку гру… витягують по багато років, тільки одну іграшку такого класу…

— Устигнуть, — безтурботно пообіцяв Максим. — У нас не тільки в Пітері філії. До речі, як мама?

— Відгул на роботі взяла, — Арсен намагався говорити без гіркоти. — Сидить за компом. У блоґах через її відхід така буча знялася… — Він помовчав і додав пошепки: — У них це називається «самогубство».

— Божевільні, — Максим реготнув. — Сектанти. Арсене, іграшка не готова, перед тим як її викинуть на прилавки, треба ще зробити одну штуку. Ніби просту, і ніби не дуже…

Він схилив голову до плеча.

— А від мене що потрібно? — Арсен насторожився.

— Я попросив би тебе пройти її по основному квесту.

— Двісті сорок годин?! Чи це так тільки говориться — для покупців?

— Чиста правда. Для рядового гравця — саме стільки, причому одірватися неможливо. Вони ходитимуть, мов кролі, з червоними очима, як оце в мене, — Максим моргнув. — Але тебе я попросив би… трошки цифронутися заради такої справи. Час виконання завдання буде три — три з половиною години.

— Ти ж обіцяв, що на мене не тиснутимеш, — пробурмотів Арсен.

— А хіба я тисну? Я пропоную. Гра чудова, це я гарантую. Ти не матимеш потреби в їжі, сні, тебе ніщо не цікавитиме — тільки гра. І, як дійдеш до фіналу, — мине третя година. Робочий день не встигне закінчитися. Ну, спробуй, боягузику!

* * *

Небо тяглося сірою стрічкою над дахами будинків. По дну вулиці, по бруківці, блискучій, як лисі голови, снували маленькі люди й боялися озирнутись. Арсен був одним з них.

Що його з самого початку вразило в цій грі — правдоподібність. Фактура стін.