Давид Гроссман - З ким би побігати

зі свого класу, він знав, що це хлопці його племені і вони ніколи не порушать певного неписаного закону. Але вуличну шпану він завжди обминав, тримався від них подалі в клубах, не відповідав, коли вони ображали його самого чи його друзів, навчився цієї байдужої, не реагуючої ні на що ходи, а одного разу встав і вийшов з автобуса, коли один придурок велів йому встати і вийти. Він навіть не сперечався. Встав і вийшов. І назавжди запам’ятав те пекуче приниження.

Але зараз, зломлений і скорений, Асаф уже був по інший бік, де не було місця приниженню. Він не дуже розумів, що саме сталося, усвідомлював лише одне — щось сталося. І він подолав певну перешкоду, що отруювала його життя.

— Ей, — сказав здоровило. — Чого здрейфили? Почапали.

Усі троє розвернулися. Асаф підвівся, тобто підтягнув верхню половину свого тіла і майже сів. У його голові носився по колу оскаженілий мотоцикліст.

— Мені потрібен собака, — сказав хтось по сусідству скрипучим і неприродним голосом, судячи з усього, івритом.

— Що я чую? — зупинився здоровило.

Він повільно обернувся. Асаф спробував сфокусувати погляд. Може, там уже двоє громил? Обидва громили ворухнулися і злилися в одного. Асаф напружився і побачив ошийник на шиї Дінки, в який вчепилося величезне ручище. Голова собаки була немов прикручена до людської ноги.

— Давай-ще-поб’ємося-за-собаку, — сказав той, хто говорив від імені Асафа, у цілковитій суперечності з його волею.

Легка осмішка розповзлася в широку усмішку.

— Чули ліліпуточку? — Герцль подивився на приятелів, і ті догідливо заусміхалися. — Ліліпуточка хоче матчу-реваншу.

Асаф встав. Дивно, як він опинився за межею страху. Він геть не розумів, що з ним відбувається. Всередині засіла якась затятість. Мовби тепер, подолавши страх, він здатний ще і ще раз відчути, як це — коли тебе знищують.

Герцль підійшов ближче. Знову почався той самий танець, вони знову ходили по колу. Асаф чув власні хрипи, як чують своє дихання під водою. У голові носились уривки думок. Щось про талісмани, і який жаль, що в нього немає жодного. Є дуже дійове заклинання. Треба стиснути талісман і зосередитися на меті, й тоді талісман випустить магічний промінь, який доставить тобі те, що просиш. Наприклад, Дінку. І ще є заклинання під назвою «Стиснення», воно зменшує твого супротивника удвічі. Але куди вони всі поділися в найпотрібніший момент?

Раптом щось швидко промайнуло. Асаф навіть не побачив руху, він лише відчув, як кулак устромлявся по сусідству із сонячним сплетінням, це був навіть не удар, а так, дружній товчок. Але Асафу його вистачило. Він важко хитнувся назад і упав. Так це було просто — впасти. Піддатися гравітації, закону всесвітнього тяжіння і закону природи, згідно з яким такий, як Герцль, завжди перемагає такого, як Асаф.

Герцль чекав, коли Асаф підведеться. Нарешті Асафу вдалося зібратися на силі й устати, але він одразу спіткнувся об корч і упав знову. Коліна просто підігнулися, і він нічого не міг з ними вдіяти. Він лежав, важко дихаючи. Це починало ставати сміховинним. Він лежав горілиць і чекав удару. Штурхана. Чогось, що остаточно виведе його з гри. Над самісіньким носом дзижчала муха. Від паху до поясниці розходився біль. Герцль ступнув до нього і, простягнувши руку, допоміг йому встати. На якусь мить вони зустрілися поглядами. Вперше Асаф побачив його по-справжньому, а не крізь завісу страху. Герцль був старший за Асафа як мінімум років на три. У нього було витягнуте похмуре обличчя, карбовані риси, немов виточений ніс і дуже тонкі губи.

— Як справи, сестричко? — спитав він. — Не попила сьогодні какао? Було у мамки, та все вийшло?

Асаф спробував ударити його коліном. Жалюгідна спроба! Він бачив себе збоку, бачив, що рухається надто повільно, йому потрібна була неймовірна кількість енергії, щоб злегка підвести коліно. А Герцль завиграшки спіймав його ногу за щиколотку і без особливого зусилля смиконув угору. Асаф упав на спину. Від удару об землю з нього вийшло майже все повітря, кістки хруснули. Герцль кинувся на нього, перевернув обличчям униз, навалився і заламав руку. Асаф не міг ні вдихнути, ні видихнути. Він хрипів, хапав ротом землю, кричав, можливо, навіть плакав.

Герцль на диво тихо сказав йому прямо у вухо:

— Якщо ти зараз не заткнешся — прощайся з рукою.

Асаф щось прохрипів.

— Не чую.

— Мені, — майже безгучно промовив Асаф, — потрібен собака.

Герцль підтягнув Асафову руку вгору ще на сантиметр. Асаф чекав, коли пролунає тріск розірваних суглобів, сухожиль і що там ще є в руці.

— Заткнися, я сказав! — Голос перетворився на хрипке ричання. — Даю тобі останній шанс.

Герцль важко дихав йому у вухо, і Асаф уперше відчув, що й він стомився.

— Хоч убий, мені плювати. — Власний голос здався йому густим і в’язким, як на зіпсованій магнітофонній плівці. — Але... мені... потрібен... цей... собака. Без... нього... я... ніяк... не можу...

Відповіді не пролунало. І раптом стало дуже легко. Асаф трохи не спурхнув, відчуваючи, що ніщо більш не заважає йому піднятися в повітря.

У тиші, що настала затим, він почув дивний смішок, і десь у космосі хтось мовив:

— Треба ж...

Тиск на руку теж припинився. Асаф подумав, що все кінчено, що Герцль одірвав її, асам він зараз на порозі болю — за