Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

сховища під кожним будинком. У разі чого виживуть тільки швайцарці. Ной буде швайцарцем. Уяви собі, новий світ, заселений швайцарцями. Чуєш? Самі лиш банки, сири й годинники. Час від часу шоколад Мілка.

Він захихотів і зліз зі стільця. Вона подивилася на нього зневажливо.

— Ти безнадійно дурний, — сказала лиш. — Недорозвинений. Як і усі чоловіки.

Він зігнорував її. Підійшов до тумбочки, на якій стояв телефон, і підняв трубку.

— Не працює.

Так він сказав, але насправді йому здалося, наче щось почув. Безліч голосів, що накладалися на себе, як шум у великій почекальні. Одні нетерплячі, інші сонні, монотонно розповідають якісь історії, від початку до кінця. Так, навіть якийсь дитячий плач, якийсь далекий собачий гавкіт. Він здивовано глянув на трубку, наче у ній сподівався знайти пояснення. Телевізійну картинку. Телебачення в телефоні. Він знову захихотів. Вона, мабуть, перехопила отой його здивований погляд, бо підійшла, взяла у нього з рук трубку і приклала до вуха.

— Тріщить, — сказала.

Вони посідали у крісла зі штучної шкіри, і він злякався, що вона почне бідкатися, що знову згадає їхню доньку, яка учора, ще до того, як усе це сталося, преспокійно виїхала автобусом до Варшави. Виїхала до того, як стало коричневим небо, до того, як люди, остерігаючи одні одних і посилаючись на якісь повідомлення, почали тікати по домах. Бігли з піднятими комірцями, як під дощем.

— Як під час воєнного стану, — сказав він тихенько сам собі. Він шкодував, що не знав у своєму житті жодної війни (зі світової він нічого не пам'ятав, був ще дитиною), жодного катаклізму (ну, була колись повінь, але це не те саме). І пам'ятав лише отой сурогат війни.

— Що ти кажеш?

— Нічого.

— Я ж чула, як ти щось сказав.

— Що так, як під час воєнного стану. Що жалкую, що не пережив у житті жодної війни, може, був би сильніший.

Вона задерла голову, і він побачив її горло — біле, товсте, розліноване вогкими зморшками, наче тоненькими нашийниками. Він знав цей жест. Зараз скаже: «Люди, не смішіть мене».

— Люди, не смішіть мене, — сказала. — Війни тобі хочеться? Так, я не помилялася, ти інфантильний, ти так і не виріс. Ви, чоловіки, ніколи не виростаєте. А на старість до цього додається Альцгаймер — і готово. Сумна карикатура людини.

Якийсь час вона задоволено мовчала. Вичерпана, як після акту. Він відчув приплив огидливости.

Вона знову озвалася. Її голос, уже на грані плачу, звучав, наче добувався з колодязя.

— Чому ти не думаєш про дитину? Боже, чому вона поїхала саме тепер? Чому ми її відпустили? Може, лежить зараз десь у рові, поранена чи вже…

— Ну, вона ж не дитина… — він спробував заморозити першу хвилю близької вже істерики.

Сприймав її як небезпечну, але дурну тварину, знав, що зараз треба зробити. Закурив цигарку.

— Ще курити будеш? Ти що, не бачиш, що тут і так нема чим дихати? Ти що, зовсім дурний? — гукнула вона.

Він загасив цигарку і пішов у свою кімнату. Там закурив її знову. Сів на козетці, поправив ковдру на вікні, а потім подивився на обидва свої акваріуми: один зі скаляріями, другий — повний гуппі. Скалярії, бліді, матові, непорушно завмерли тут же під поверхнею води. Гуппі зринали на поверхню догори животами.

— Голокост, — сказав він сам собі.

Затягнувся цигаркою. Подумав, що не скаже їй про риб, і це рішення принесло йому задоволення.

Вона говорила в другій кімнаті:

— Якщо це сталося вчора близько полудня, оця пітьма, а вона виїхала рано вранці, то, може, кудись доїхала. Може, їх евакуювали з автобуса, адже на вокзалах мають бути сховища. Наприклад, у Вроцлаві під вокзалом є ж великі сховища. Ти чув? Боже, Боже, як ми це витримаємо. Боже, ми помрем. Якщо це випромінювання, то ми не виживемо, ніхто не виживе.

Він почув, як її голос непомітно переходить у плач.

— Припини, — гукнув він до неї і загасив цигарку.

Він перехилився так, що міг її тепер бачити. Вона опанувалася. Закривала вуста долонею. Одна сльоза затрималась на тій долоні й усоталася в шкіру. Вона пальцем, крадькома витерла очі. Його зворушив цей жест. Він любив, коли вона раптом ставала слабкою. Узяв учорашню «Gazetę Wyborczą» і всівся в сусідньому кріслі. Кинув оком на заголовки, наче шукав оголошення про катастрофу. Знайшов відсоткові співвідношення і оцінки результатів виборів.

— Ну чому ти в таку хвилину читаєш газету? — запитала вона. — Невже ти зовсім бездушний?

Знову в її голосі була істерія.

— Відчепися, бабо.

— У тебе Альцгаймер, знаєш?

— А в тебе хвороба скажених корів.

Вона склала руки на грудях і повернулася до нього боком. Першу сторінку газети він уже знав напам'ять. Тепер вивчав другу. Перша інформація про те, що помер відомий піаніст. Наступна — роздача Оскарів. Клепсидра якоїсь жінки з двома прізвищами. Краєм ока побачив, що вона підводиться й підходить до вікна. Побачив, що в неї завернулася спідниця. Побачив її поріділе волосся на потилиці.

— Цікаво, що це було? Що взагалі сталося? Ти зрозумів щось із того, що казали вчора по радіо?

Він спустив очі на клепсидру в газеті.