Ольга Токарчук - Бігуни

Ім’я польської письменниці, психолога за освітою Ольги Токарчук (нар. 1962 р.) відоме не лише на її батьківщині, а й у всьому світі. Роман «Бігуни» приніс їй найпрестижнішу в Польщі літературну премію «Ніке».
«Бігуни» — це переплетення кількох історій, об’єднаних загальним мотивом мандрів, поспіху, гонки. Це історія чоловіка, у якого під час зупинки у Хорватії зникла дружина; москвички, котра одного разу вирішила не повертатися додому; вченого, що виявляє дивне захоплення неживими тілами. Однак це не збірка окремих оповідань, це типовий для Ольги Токарчук роман про сучасних кочівників, якими є усі ми.

Ольга Токарчук

Бігуни

Бігуни

Я є 

Мені кілька років. Я сиджу на підвіконні, довкола мене розкидані іграшки, вежі з кубиків, ляльки з виряченими очима. Вдома темно, повітря в кімнатах поволі стигне, пригасає. Нікого нема; всі пішли, зникли, чути ще їхні приглушені голоси, шурхоти, відлуння кроків і далекий сміх. За вікном — порожнє подвір’я. Темрява м’яко спливає з неба. Осідає на всьому, ніби чорна роса.

Найбільше болить від безруху: густого, видимого — холодної сутені й слабкого світла натрієвих ламп, що в’язне в темряві за метр від свого джерела.

Нічого не відбувається, наступ мороку гамується перед дверима дому, весь той гамір сутені вщухає, творить густий кожух, як на вистиглому молоці. Обриси будинків на тлі неба розтягуються в нескінченність, поволі згладжуються гострі кути, виступи, карнизи. Зі світлом відходить повітря — вже нічим дихати. Морок просочується крізь шкіру. Звуки згорнулися в собі, втягнули очка, як равлики; оркестр світу пішов, розчинившись у парку.

Цей вечір є кінцем світу, я намацала його зовсім випадково, граючись. Виявила його, бо мене на мить лишили саму, не допильнували. Зрозуміло, що я втрапила у пастку, я впольована. Мені кілька років, сиджу на підвіконні, дивлюся на охололе подвір’я. Погасло вже світло в шкільній кухні, всі пішли. Бетонні плити двору просякли темрявою і щезли. Зачинені двері, засунуті штори, опущені ролети. Я хотіла б вийти, але нема куди. Лише моя присутність набуває виразних обрисів, що тремтять, вібрують. Це боляче. Вмить мені відкривається правда: вже нічого не вдієш — я є.

Світ у голові 

Перша моя подорож була крізь поля,— пішки. Довго ніхто не помічав моєї відсутності, тому мені вдалося зайти доволі далеко. Я пройшла весь парк, а далі — польовими путівцями, крізь кукурудзу й вогкі, всіяні лататтям і посічені меліораційними каналами луки — до самої ріки. Зрештою, ріка все одно була присутня повсюди у цій низовині, підтікала попід килимом трав, облизувала поля.

Видершись на охоронну дамбу, я побачила рухому смужку — дорогу, що вибігала поза кадр, поза світ. І якщо комусь пощастило, він міг розгледіти на ній барки, пласкі великі човни, що сунули в обидва боки, не зважаючи на береги, дерева, людей, що стояли на насипі й, певно, були для них лише несталими, не гідними уваги орієнтирами, свідками їхнього Граційного руху. Я мріяла, коли виросту, працювати на такій барці, а ще краще — стати самою баркою.

То не була велика ріка — всього лише Одра, — але й я була тоді малою. В ієрархії річок Одра посідала, як я довідалася згодом, хоч і скромне, а все-таки помітне місце, така собі провінційна графиня при дворі королеви Амазонки. Мені, однак, її було цілком достатньо, в моїх очах вона здавалася велетенською. Пливла, як хотіла, здавна нерегульована, схильна до розливів, непередбачувана. В деяких місцях біля берега вона натикалася на якісь підводні перешкоди, і тоді у воді виникали вири. Пливла, дефілювала, заклопотана своїми цілями, що ховалися за горизонтом десь далеко на півночі. На ній годі було зупинити погляд, вона тягла його за обрій, аж до втрати рівноваги.

Ріка не звертала на мене уваги, зосереджена на собі, — мінлива, мандрівна вода, в яку — я дізналася згодом — неможливо ввійти двічі.

Щороку вона збирала плату за те, що носила на своїй спині човни, бо так само щороку в ній хтось тонув — то дитина під час купання спекотного літнього дня, то якийсь п’яничка, що дивним чином схитнувся на мості і, незважаючи на поруччя, впав у воду. Потопельників завжди шукали довго і гучно, ціла околиця перебувала в напрузі. Залучали пірнальників і військові моторні човни. За підслуханими оповідями дорослих, знайдені тіла були опухлі й бліді — вода вимивала з них усе життя й так затирала риси обличчя, що близьким було нелегко впізнати труп.

Стоячи на протиповеневій дамбі, задивлена в течію, я збагнула, що, попри всі небезпеки, кращим завжди буде те, що перебуває в русі, ніж те, що спочиває; що зміна шляхетніша за нерух; що незрушне мусить розпастися, здеградувати й обернутися в прах, рухоме ж триватиме вічно. Відтоді ріка стала голкою, встромленою в мій безпечний краєвид парку й теплиць, де сором’язливими рядками сходили овочі, хідника з бетонних плит, на якому ми грали в класи. Ріка прошивала той краєвид наскрізь, вертикально креслила третій вимір; простромлювала в ньому дірку, і дитячий світ ставав не більше ніж гумовою іграшкою, з якої з сичанням виходило повітря.

Мої батьки належали до племені не зовсім осілого. Багато разів вони переїжджали з місця на місце, аж поки зупинилися в провінційній школі, далеко від пристойної дороги і залізничної станції. Подорожжю була вже сама прогулянка за межу, похід до містечка. Крамниці, подання паперів до ради ґміни[1], завжди один і той самий перукар на ринку біля ратуші, у тому самому фартуху, праному й хлорованому безрезультатно, бо фарба для волосся залишала на ньому каліграфічні плями, китайські знаки.

Мама фарбувала волосся, а батько чекав на неї у кав’ярні «Нова», за одним із двох столиків надворі. Читав місцеву газету, в якій завжди найцікавішою була кримінальна хроніка з повідомленнями про крадіжки з пивниць повидла й корнішонів.

А ще ті їхні боязкі туристичні виїзди під час відпусток — «шкодою», запакованою під саму стелю. Спершу довгі приготування, будування планів вечорами напередодні весни, коли щойно зійшов сніг, але земля ще не очуняла; треба було чекати, поки вона врешті віддасть своє тіло плугам і мотикам, поки дозволить себе запліднити, щоби згодом забрати весь їхній час від ранку до вечора.

Батьки належали до покоління, яке їздило з причепами-кемпінґами, волочачи за собою імітацію дому. Газову плиту, складані столики й кріселка. Пластиковий шнурок для розвішування білизни під час привалів, дерев’яні прищіпки. Церати для столу. Туристичний набір для пікніка: кольорові пластикові тарілочки, виделки, сільнички й келишки.

Якось дорогою, на котромусь із блошиних ринків, що їх батьки дуже любили відвідувати (якщо саме не фотографувалися на тлі костелів і пам’ятників), тато купив військового чайника — мідний інструмент, посудину з трубою всередині, куди треба було вкладати пучок хмизу й підпалювати. І хоча в кемпінґах можна було користуватись електрикою, він кип’ятив воду в цьому агрегаті, димлячи й бешкетуючи. Стояв навколішки над