Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

— Катастрофа, війна, комета, біс його знає.

— Знаєш, я подумала, що ми ніколи не знали чогось справді… справді страшного. Ніякої війни.

— Воєнний стан… Шістдесят восьмий… сімдесятий…

— Цього не можна порівнювати.

Він не відповів. Подумав про рибок, що не скаже їй. Зрештою, то були його рибки. Треба їх позбирати і викинути в туалет.

— Що говорили на сходах? — знову запитала вона.

— Ніхто нічого не знає. Той знизу казав, що застосували якусь зброю.

Її лице змертвіло. Зморшки навколо губ робили його схожим на лице потопельника. Він знову подумав про рибок, що не скаже їй.

— Зброю? Хто?

— Мабуть, росіяни. Може, це знову Чорнобиль.

Рибки.

— Може, ми би пішли до них, просто посидіти.

Рибки

— До кого?

— Ну, до тих знизу.

Він намагався пригадати, як вони звуться. Подружжя в такому ж віці. Він мугир, вона цілком пристойна. Тепер він читав новини з біржі, йому нікуди не хотілося йти.

— Ми навіть не знаємо, як вони звуться.

— Це зовсім непотрібно. Навіщо нам знати, як вони звуться. Ти якийсь смішний.

Рибки, він їй не скаже.

— І про що ти говоритимеш із ними, адже все і так ясно, це кінець. Сталося. Хтось урешті не витримав. Шановне панство, це кінець світу.

— Може, вони щось знають… — сказала вона з надією.

— Я знаю їх з вигляду. Він цілком пристойний, вона така мімоза.

— Ну, то йди.

Ніхто з них не ворухнувся. Якби не заслонені вікна, подумав він, було би так само, як завжди. Ні, чогось, однак, бракувало, щось було не так. Він неспокійно поворухнувся. Темніше, світло торшера не пробивалося до кінця крізь морок. Чи в цьому річ? Смерть скалярій? Голоси в телефоні? І раптом на якийсь момент, на мить, його охопив жах. Короткий, пронизливий укол, як серцевий напад. Він подивився на курс акцій. Той падав. Він відчував, що сповзає, разом з акціями, з усім. Вона кашлянула. Тоді він з полегкістю збагнув, що це телевізор, що вимкнений. Ось воно що. Саме це не так. Телевізор. Він підхопився з крісла й увімкнув його. На екрані сніжило. Не було нічого. Дистанційкою він перемикав канали. Усюди те саме. Стишив лиш звук, щоби не шуміло, і помалу заспокоювався.

— Навіщо ти увімкнув? Ти ж знаєш, що від учора нічого немає. Ми ж перевіряли? Чого ти?

Він не відповів. Сів на своє місце. Паніка розпливалася у сріблястому мерехтінні.

— Рибки. Мої рибки здохли, — сказав він згодом.

— Ну, й добре. Спершу вони, потім ми.

Він знав, що вона втішилася.

— Я хочу їсти.

Вона подивилася на нього зі сповненою недовіри ненавистю.

— Як ти можеш хотіти їсти, як узагалі можна думати про їжу в такий час. Чим ти став. Рослина ти, рослина. Альцгаймер.

— Корова.

Він підвівся й пішов на кухню. Витягнув із холодильника огірок і почав різати хліб. Затримав ніж, занесений над хлібом, і за мить уже шукав щось у нижній шухляді. Тримав у руці фінку, гарцерський ніж із давніх часів, з потрісканим руків’ям. Його зворушив цей вигляд. Фінка була тупа, але йому вдалося відрізати дві скибки хліба. Поклав їх на тарілку разом з огірком і приніс у кімнату.

— Це вже залишки хліба, не з’їж мені усе… Врешті-решт треба буде вийти, хоча б у крамницю, — сказала вона засніженому телевізору, не ворухнувшись.

Він хвильку вагався над тарілкою, а потім порізав хліб і огірок на дрібні шматочки. Її частину зсунув на другу тарілку і встромив їй у долоню. Вона покірно взяла. Коли поволі почали їсти, десь далеко завила сирена. Вона підвелася й підійшла до вікна, обережно відгорнула ковдру і виглянула. Він побачив смужку коричневого неба між будинками над її головою.

— Нічого не видно, — сказала вона шибі, а він скористався з нагоди й поцупив їй з тарілки кілька кусочків огірка.

Їли мовчки. Вона — наче їй було все одно, що. Його це дратувало. Він наколював шматочки їжі на кінчик фінки й клав у рот, старанно пережовуючи. Йому пригадався гарцерський табір багато, багато років тому. Добірний огірок з хлібом кращий, ніж вечеря в дорогому ресторані.

— Голод — найкращий кухар, — озвався він з повним ротом.

— Гадаю, що вона доїхала. Як їй хоч трошки пощастило, то вона доїхала щасливо. Зараз вона, мабуть, у нього. Сидять у якомусь сховищі, бо ж у Варшаві, напевно, є багато сховищ, ще з останньої війни, і вони безпечні. Кажу тобі.

Він притакнув.

— Краще нам було не дочекатися цього. Померти раніше. Знаєш, що тепер робитиметься, коли люди почнуть вмирати, як мухи, хто їх буде ховати?

— Так.

— Що так?

— Нічого.

— Ти щодня читаєш газети, дивишся телевізор і нічого не знав? Ніщо не віщувало лиха? Може, інші знали? Може, тільки