Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

новій сукні для вагітних. Вона свіжа й пахка. Підфарбувала хною волосся, підколола його у вільний кок. Пані Йоля відчиняє їй двері якась урочиста. Дивується її виглядові. Наливає їй у склянку апельсинового соку і каже: «Ну, то як? Яке ж це бажання?» Але Сабіна викручується. Вона скаже потім, коли поприбирає. У дверях з’являється навіть лікар М., зі скляночкою в руці.

«А ми вже знаємо, хто народиться», піддражнює її пані Йоля, коли Сабіна складає брудний посуд у машину для миття. «Мене дивує, що ти не хочеш знати. Мені б одразу захотілося», продовжує пані Йоля і починає розповідати про те, як вона носила Казю. Сабіна знає цю історію. Усі жінки рано чи пізно розкажуть одна одній, як вони були вагітні і як народжували. Так воно вже ведеться. Сабіна прибирає лазничку, і коли пані Йоля нарешті зникає, коли її розповідь стихає у просторих приміщеннях будинку, Сабіна піднімає руки і нюхає себе під пахвами. Потім розглядає своє обличчя у дзеркалі і м'яким туалетним папером витирає чоло, щоби не блищало. Вона спішить і не обдумує, як завжди, кожної своєї дії. Навіть не зчулася, як помила ванну. Казіну кімнату прибирає зі звичною ніжністю, але сьогодні має враження, що мостить її для себе, наче для себе вистилає її рожевою, невидимою постіллю. І прасування іде в неї як по маслу, чах, чах, шу, шу, Сабіна підспівує, сприскуючи водою тверді комірці лікаря. Пссс, скаржаться комірці.

І от їй вдалося усе закінчити так, як вона собі запланувала. Дівчатка на сходах знов тасують свої ролі, встановлюють правила світу. Сабіна бачить зі сходів їхні потилички. Ангелочки, перепілочки, весняні сережки на ліщині, пухнасте насіння тополь.

І лиш тоді сходить вона до кухні. Пані Йоля курить і читає якийсь часопис. Виглядає так, наче вона чекає на неї, ця добра ворожка. Незабаром з’являється її чоловік. «Ну, то як? Настав уже час?», питає пані Йоля. І Сабіна говорить. Відважно, усе впевненіше з кожною хвилиною, несподівано висока і добре збудована. Миші, думає пані Йоля, вагітній жінці відмовити не можна, бо усе з'їдять миші.

Бажання Сабіни. Вона хоче погратися з дівчатками, хоче бути лялькою, лягти на килимі, і щоби вони її розчісували і дотикали, щоби розплели їй волосся, щоби зав'язували їй під шиєю хустки й зав'язочки, щоби одягли її і роздягли (ось тут у неї светр, вона навмисне взяла його), щоби гладили їй руки і щоби прикладали вухо до її живота й слухали, як він там дихає. «Я знаю, це знову буде хлопчик», говорить вона лікарю М. Сабіна хоче дівчачих пестощів, хоче чути їхній щебет не здалеку, а біля самого вуха, хоче бути їхньою лялькою, їхньою великою, теплою, пузатою барбі, хоч таких і немає в крамницях з іграшками. І ще більше, бо Сабіна має враження, що вже колись так було — хоч і не вміє цього висловити, — що вона вже була малим беззахисним предметом, і аби жити далі, це треба повторювати, як причастя у церкві. Адже один раз не запевнить спасіння. Треба зсунутись у свою найбільшу слабкість, щоби бути сильним. Тому вона хоче лежати на рожевому килимі і розглядати меблі знизу, заглядати під канапу й під стіл, дозволити предметам вирости до неба, людей звести до двох ніг у капцях, знову не розуміти, що вони говорять. І ще хоче, наприкінці, щоби ніхто не дивувався цьому бажанню, ніхто щоби з нього не сміявся, а якби з тим бажанням були якісь клопоти, то вона швидко забуде і попросить собі дезодорант Імпульс, або нові товсті колготи, або срібну каблучку, або сукню з India Shop.

Лікар М. (зі скляночкою в руці) вибухає сміхом. Пані Йоля сердито осаджує його. Довго дивиться на Сабіну зі смертельно поважним виразом обличчя. Її злегка стягнені вуста наче тремтять. Бере Сабіну за руку і веде її нагору, без слова. І Сабіна лише тепер робиться червоною, як півонія, як рожа, як мак, як вино, як її власний язик, як нутрощі її тіла.

Генеральна репетиція

Останнім повідомленням, яке вони почули по радіо, було, щоби щільно затулити вікна. Потім радіо замовкло. Він, проте, приніс приймач на кухню, витягнув антену на всю довжину і раз по раз крутив з надією ручку. Часом йому вдавалося піймати ту саму далеку станцію. Голос, який всупереч шумові й тріскам добувався зі смугастого динаміка, говорив якоюсь чужою мовою — вони не розуміли нічого. Потім завмирав, щоби несподівано озватися знову, щораз слабше, щораз невпевненіше.

— Як під час воєнного стану, — шепнув він сам до себе.

— Лиши це радіо, ідіоте, — сказала вона йому. — Треба ущільнити вікна, ти що, не чув? Навіть у такий час нема від тебе ніякої користи. Лазиш квартирою, як сонна муха. Самі лиш клопоти від тебе.

Вона вилізла на стілець і впихала кінці старої ковдри у лутку балконних дверей. Ковдра падала. Тоді зназовні до них проникало коричневе світло. Неприємне, як помиї.

— Подай мені молоток, чого стоїш і витріщаєшся, не бачиш, що мені руки терпнуть?

— Краще б заткалася, — буркнув він під ніс і рушив у передпокій, аби в тумбочці під телефоном знайти молоток у скриньці з інструментами.

— Швидше, ти що, не бачиш, що я не можу так стовбичити.

Він торкнув її кінцем молотка, немов то була велика, неслухняна тварина. Сказав їй, щоби відсунулася. Тепер вона дивилася, як він незграбно прибивав цвяхами ковдру до лутки. Він відчував цей холодний критичний погляд.

— Щось говорили про сховища. Це те, що я зрозумів, — озвався він із цвяхом у роті, аби відволікти її увагу від своїх рук.

— Це я теж чула. Які сховища? Звідки тут сховища? Подуріли.

— У Швайцарії мають