Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

ділянці біля залізниці, що ходили в неділю до костелу, що їздили автобусом за місто на ставки, аби діти могли скупатися. Що не п'є. Ні, не скаже, що не п'є. Взагалі нічого не згадає про пиття чи непиття, ані про інші речі. Чого не згадуєш, те не існує. Це саме ота вправність у неназиванні. Рідкісне вміння ковтати слова ще до того, як вони з’являються у вустах, готові до вимовлення. Пані Йоля кидає тоді крадькома на неї погляд. Сабіна підносить склянку до вуст. Її плечі здаються тоді дивно вузькими, крихкими.

Після чаю настає прасування. Купа чистої, шорсткої від прання одежі. Рушники. Постіль. Сватання одна з одною шкарпеток, зв'язування їх у м'яку кульку. Витягання простирадел. Пришивання обірваних під час прання ґудзиків. Прасувальна дошка — це стійка, з-за якої Сабіна розглядає вечір.

Дівчатка прощаються з учителем і йдуть нагору. Та друга — темноволоса, з великими очима. Третя — світла й пухкенька, рожево-палева. На сходах домовляються про правила гри. Діляться світом. Я маю сьогодні Бланку і Циганку. Ти — Принцесу і Сусанну. Ти вчителька, я лікарка. Ти приходиш до мене з дітьми. Будемо запрошувати одна одну на гриль. Будемо їздити до Тунісу.

Сабіна весь час бачить їх куточком ока. Праска лишає гладенький слід, випростує те, що криве.

Дівчатка розкладають іграшки, руками окреслюють простір. Тепер, переходячи невидиму лінію, треба казати «добрий день», до імені слід додавати «пані».

Сабіна бачить, як вони кладуть ляльок на рожевий килим, як розв'язують зав'язочки їхніх платтячок, ті самі, які вона недавно зав'язувала, як роздягають ляльок догола. Ах, ні, не догола, лялька ніколи не буває голою. Рожева нап'ята шкіра струнких, комаших барбі. Вони не можуть бути голими, бо не мають нутра і зовнішнього боку, у цьому й полягає їхня досконалість. Вони — як коштовні прикраси.

Дівчатка не припиняють розмови, але Сабіна їх не слухає. Тобто — не слухає слів, їй достатньо самої мелодії того щебетання, пташиної, ритмічної, пестливої. Рух праски уповільнюється, стає механічним. Нудиться під нею біле простирадло.

Що було би, якби Сабіна раптом покинула ту праску, якби, радісно підстрибуючи, пристала до трьох дівчаток? Якби сіла з ними на рожевому килимі і дозволила, щоб її захопила пластмасова чулість, безпечна, умовна материнська любов? Якби почала варити обід у маленьких каструльках і подавати його на тарілках завбільшки з ґудзики? Що би сталося? Чи завалився би світ? Ох, Сабіні слід бути уважнішою, мало не припалила комірець пана лікаря.

Під час кожного прасування Сабіна грає у певну гру, невинну забаву. Ніхто цього помітити не може, бо це гра в уяві, в думках, а крім того, її важко висловити. Але я спробую її описати. Отож, Сабіна уявляє собі, що є тією лялькою, яка лежить на килимі. Вона вже знає, як лежиться на килимі, тому їй легко пригадати м'яко-твердий, рожевий ворс килима під спиною. Вона знає запах килима, тому навіть зараз може відчути цей синтетичний запах. Вона знає, що видно з килима, тому може уявити собі несподівано величезний світ ніг стільців і столу, коробок під шафою. І бачить похилені над нею гладенькі личка дівчаток, і чує, як вони балабонять, фрагменти не розмов, а розмовок, лагідні покрикування, замшеві зітхання, ніжний, яблучний запах з їхніх уст. А найголовніше, що відчуває дотик їхніх рук, ручок, маленьких пальчиків, як пташині сліди, як легенькі швидкі кроки ласки. Ці дотики застібають і розстібають гудзики її фартуха, зав'язують комірець під шиєю. І тоді вона відчуває, як весь світ якимось чином меншає. Усе стає умовним, несталим, усе дзюрчить, як вода з несправного крана, і з'являється раз у тому, раз в іншому вигляді. Усе може статися, хоча мало чого діється. Це, мабуть, і є щастя.

Сабіна під гущею маленьких дотиків відчуває раптом своє тіло, відчуває його так, наче воно є картою світу, наче має річки, озера і гори, наче ним мандрують стада антилоп, слонів, відчуває на ньому жар пустель і морозні віхури усіх антарктид. Її шкіра оживає — відповідає приємним здриганням. Рука, яка тримає праску, слабшає, кволіє (тоді вона відставляє праску у безпечне місце), волосся одразу над чолом немов твердіє, у кожному разі, вона відчуває його і дивується, як можна відчувати власне волосся. Руки трьох дівчаток одягають ляльку.

Прасування — це останній пункт програми. Саме чути сиґнал новин. Родина М. вечерятиме. Дзвінок у двері звістує, що по сусідських дівчаток прийшли їхні мами. Розмовляють у дверях.

Сабіна ховає гроші у кишеню спортивного костюма, збирає свій пакет — зараз вона зробить закупки в супермаркеті. Купить курча на суботній обід, маргарин і кілька буханок хліба. «Ах, скільки вони їдять хліба», зі сміхом говорить вона пані Йолі біля дверей, а за мить її ноги вже шурхотять на гравієвому під’їзді.

«Сабіно», гукає її пані Йоля. Вагається якусь хвильку. «Сабіно… Ти вже скоро не зможеш працювати (Сабіна морщить чоло). Ми з чоловіком подумали, що… аби ти придумала собі якесь бажання, на свята чи не на свята. І ми його виконаємо. Щоби ти щось для себе забажала. Щось реальне», швидко додає вона.

Сабіна не розуміє, скривлює голову і дивиться підозріло.

«Мабуть же ж є щось таке, що ти хотіла би мати, щось тільки для себе, не для твоїх панів, а для себе», уточнює пані Йоля, а Сабіна сміється і стає червона. Добре, що вже темно, і цього не видно. Вона червона, як буряк.

Я не розповідатиму, що буде цього вечора. Згадаю лише про спішну вечерю. Про миття сковорідки після налисників, про перевірку, чи в ранцях у хлопців не поневіряються залишки канапок. Хлопці вовтузяться на підлозі. Стріляють один в одного з виделок. Стіл накритий картатою цератою, а на ній розлите молоко. Достатньо.

Наступного тижня Сабіна приходить у