Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

має ж зрештою п’ять синів — усі хлопці! — і вагітність Сабіни є її визначальною, природною рисою. Її ніколи не нудить, ніколи не паморочиться голова, не буває раптових змін настрою, ненормального апетиту. Ані вона не товстіє особливо, ані особливо не худне. Сабіна не переймається своїм тілом. Запаковує його зранку в дешевий спортивний костюм або квітчасту ситцеву сукню і так уже парадує цілий день до самого вечора. Десь там, всередині, під ситцевою поверхнею її тіло живе власним життям. Не варто цим перейматися.

Тепер, однак — рідко, але все ж, — Сабіна розглядає своє тіло у великому дзеркалі лікаревої, у її спальні, і дивиться, чи, бува, живіт виглядає не так, як звичайно. Відомо ж, що на дівчаток живіт стає широким, куполоподібним і м’яким. На хлопця — навпаки — виступає вперед, гостро націлений у світ, твердий, як м’яч. Коли її зловила недавно на цих оглядинах пані Йоля, лікарева дружина, Сабіна засоромилася. Почервоніла і вдавала, що чистить дзеркало. «Вагітність тобі до лиця», сказала лікарева жінка. «Ти гарно виглядаєш».

Сабіна старанно й обережно розкладає кинуті на крісло убрання господині. Блузки і сукні бере за плечики, наче це живі створіння, домашні тварини. Вішає їх на дерев’яних плічках у шафі. Вдихає запах, який живе там і просочує гардероб. Це запах дозрілих квітів, вона не знає, яких. Запах жіночости лікаревої дружини, делікатний, дразливий, недоступний. Менш охоче порядкує вона убрання лікаря. Ніби тканини сорочок і піджаків такі самі м’які, як суконь і жакетів, але перед тим, як торкнутися їх, рука Сабіни на коротку мить затримується в повітрі, вагається. Немає причин, щоби дозволяти собі таке вагання, ніяких причин, тому Сабіна робить своє. Як це назвати, ці півсекунди, коли пальці опираються дотикові. Відчуття колючої чоловічої щоки? Жорсткість чоловічих рук? Суворість брів? Відголос важких розмірених кроків на сходах? Легкий запах алкоголю?

Нарешті вже по всьому; Сабіна зачиняє шафу, минає поглядом себе, відбиту в дзеркалі на розсувних дверях.

Якраз тоді, коли вона кінчає спальню, приходить зі школи додому мала Казя. Її чути вже з холу. Сабіна, як і Казіна мама, біжить униз привітатися з дівчинкою. На якийсь час забуває про все інше.

Казя сидить на підлозі і розв'язує шнурівки. Відповідає на материні запитання. Усміхається Сабіні. У Казі світле до пліч волосся, м'яко завите в невиразні кучерики, веснянкувате личко, чисті ясні очі. Делікатні губи, наче не для того, щоб їсти, а для пташиного щебету — вузенькі, бліді. Великі зуби — зворушливі. Так думає Сабіна. Забирає у неї ранець, щоби віднести його нагору. Прибирання Казіної кімнати почне з того, що покладе цей ранець на місце. Казя тим часом пообідає, а одразу потім прийде вчитель англійської, ще дві дівчинки-сусідки, і відбудеться урок. Внизу, у вітальні. До Сабіни долинуть лиш голоси чоловіка й дівчаток, а також — часом — телевізора, уривчасті, чужі діалоги, зовсім незрозумілі горлові звуки. І тільки «yes» вловить Сабіна із задоволенням.

У цей час для Сабіни настає найприємніший момент дня. Казіна кімната, Казіна кімната, навіть слова бринять, як ґоґель-моґель, як халва. Вона рожева, уся рожева. М'який килим під ногами збуджує у Сабіни побожну пошану. Вона ніколи б не насмілилася стати на нього в черевиках. На колінах вибирає з нього менші кубики, окрушини тістечок. Потім чистить його порохотягом, два, три рази. Часом Сабіна у хвилини слабости, чи смутку, чи як це назвати — Сабіна невправна у називанні таких речей, — особливо тоді, коли… ах, краще про це не думати, отож, часом вона лягає на цьому рожевому килимі, на бік, щоби живіт не заважав, і так лежить якусь хвильку. Кімната, яку вона бачить з підлоги, видається їй ще безпечнішою, ще затишнішою. Могла би так лежати, перебирати кінцями пальців у м’якому рожевому мохові. Розмаритись, розігрітися зсередини, запасти у легенький, неглибокий сон, у якому думки переставляються й міняються місцями. «Yes, yes», говорять знизу дівчачі голоси. Сабіна підводиться, бо має встигнути. Міняє постіль на ліжку дівчинки, постіль чисту, невинну. Довго збиває подушку, щоби зробити її найзручнішою для Казіної голови. Стріпує ковдру, щоби пух розклався рівномірно. Потім, подумавши, із задоволенням вагається щодо кольору пошивок — у Казіній шафі їх кілька: рожева в парасольки, ясноблакитна в слоники, гладенька біла, рожева із сатину, гладенька, як лід, а також постіль з батисту із вибивними гілочками бузку.

Потім Сабіна робить порядок на столі малої — пастельні олівці, стругачки, зошити, заповнені незграбними кривулями. Прибирає недогризки від яблук, папірці від цукерок, скоринки помаранчів. Витирає пил. Гарненько розкладає ляльок у ліжечках і візочках. Стежить, щоби мали обидва черевички, щоби платтячко було застебнуте на спині. І це теж гарний момент кожної п’ятниці — дотик до ляльок, поправляння їм волоссячка, розсаджування їх на полицях. Сабіна не знає навіть, як про це думати, лиш усміхається сама до себе. Бачить, однак, що її пальці, тверді й злегка напухлі, не дають собі ради із зав’язочками й ґудзиками лялькових одеж. Тоді завжди приходить пані Йоля. Ніби шукає чогось, але річ у тім, що її непокоїть отой час, який Сабіна проводить у Казіній кімнаті.

«Вона інфантильна, ця Сабіна», сказала якось чоловікові. «Вона там хіба грається тими ляльками». — «Не жартуй», відповів він без зацікавлення. І до дав: «Скажи їй, що вона мала зробити гемоглобін і що я зможу оглянути її наступного тижня». На те пані Йоля: «Поставив би ти їй спіральку». — «Бачиш, — він на те, — я просто не встигну, бо вона тут же знову вагітна. Скажи їй, щоби прийшла на УЗД».

Порядок усталено давно. Тепер Сабіна п'є в кухні чай і їсть тістечка. Часом із цукром, часом кокосові. Пані Йоля в обтислих лосинах лиш під'їдає, бо вона завжди на дієті. Розмовляють уривчасто. Сабіна розповідає їй про своїх хлопців, що найстарший уже вчиться в технікумі, а наймолодший щойно починає ходити. Пані Йоля плутає їхні імена, але вдає, що ні, що пам'ятає. А ще пам'ятає, що не слід питати про чоловіка Сабіни. Знає, що Сабіна тоді брехатиме, скаже, що усе гаразд, що працює, що повісив удома карнизи, що навіть спік щось, що попідв'язував помідори на їхній