Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

— Вона вже була у Владка, його пробувала вробити. Хто там знає, чия то дитина…

— Дитина то дитина, — сказала Матушкова.

— Гуляла з солдатом із застави. Усі це бачили, — додав Ґураль. — Шукай голки в сіні.

Підвівся, зняв шапку з вішака і рушив до дверей.

— Боже ж ти мій, — бідкалася Матушкова. — Чого ж ти її не пильнувала? То твоя вина, Галино, твоя вина.

— Так гадаєте? Що, мала її за ногу прив’язати? Цікаво мені, як би пані дала собі раду. Це ж бо дитина у тілі здорової баби.

— Єжик? — звернулася раптом повна підозр Матушкова до наймолодшого чоловіка, свого небожа.

Єжик почервонів аж до кінчиків вух, здавалося навіть, що його дивовижно блакитні горальські очі засвітилися.

— То не я, цьоцю. Я обережно.

Кавка вибухнув скрекотливим переривчастим сміхом.

— Без півлітри нє разбєрьош. Ну, пані Матушкова, треба щось поставити.

Матушкова безрадно стояла посеред кухні й дивилася то на Єжика, то на Ґураля, то на чоловіка. Здавалася зараз іще товстішою, важкою, як шафа. Усі чекали, аж щось скаже, вона злегка ворушила губами, наче виліплювала особливе слово, щоб назвати усе одразу, від початку до кінця. Схоже, однак, їй це не вдалося, бо підійшла до столу, плеснула долонею по цератовій поверхні й сказала:

— Кінець із питтям. Ідіть уже, завтра святий вечір, маєте вдома роботу.

Схопила клунок і увіпхала його в руки Галини. Галина обняла його, як велике, потворне немовля, притулила лице до плівки і розплакалася. Матушкова гарячково почала збирати зі столу. Гості мовчки встали і рушили до дверей.

Тоді озвався її чоловік.

— Зараз, зараз, — сказав. — Чекайте.

Замовк, ніби ще роздумував, ніби вирішував щось, і стукав пальцями по столі.

— Я є батьком того малого.

Настало довге мовчання. Він сидів. Його дружина стояла посеред кухні, а усі інші скупчилися біля дверей у калюжі розталого снігу.

— Чи ти здурів? Ти ж не можеш мати дітей. Ми ж уже двадцять років не маємо дітей, і усі знають, що ти не можеш мати дітей, бо мав випадок.

— Тихо будь, жінко. Закрий рота. Це моя дитина.

Кавка, хитаючись, підійшов до стільця й сів.

— Ну, й добре. Як так, то треба щось поставити…

Івонка, переступаючи з ноги на ногу, байдуже колисала дитину.

— Але ж… — знову почала пані Матушкова, її пухкі долоні знайшли край фартуха і притисли його до очей. Потім вона вибігла, грюкнувши дверима.

Матушек поліз у буфет і витягнув пляшку. Вийняв із мийки чарки й розлив горілку на шістьох.

— Вона ні, — сказала Галина. — Вона ще не має вісімнадцяти. І годує дитину, — показала на Івонку.

Випили в урочистому мовчанні.

— То коли хрестини? — запитав Матушек.

— Ксьондз казав, що можна би на Новий рік.

— Ну, то за хрестини на Новий рік, — забелькотів Кавка і ще раз раніше за всіх вихилив чарку.

Потім Матушек наказав їм усім іти додому. Сказав, що завтра Святвечір і що мають роботу. У дверях Галина витерла рукавом сльози і поглянула на Матушека з усмішкою.

— Дякую пану за журек, — сказала.

Вони пішли додому навпрошки по чистому незайманому снігу. Івонка ставила ноги в материні сліди.

Тепер буде про Сабіну, яка раз на тиждень прибирає в домі лікаря М., його дружини, пані Йолі, і доньки Казі. Прибирає кілька років, тому тих прибирань було вже кількасот, одне схоже на друге. Спершу кабінет лікаря, почекальня для пацієнток, туалет. Потім кімнати й велика кухня, а також спальні нагорі — одна панства М., друга Казі. Часом, рідше, кімната для гостей, особливо після свят, після довгих вікендів, після іменин. Є ще дві веранди — передня і ззаду. Обидві треба позамітати і вимити підлоги з гладеньких кахлів.

П'ятдесят кілька прибирань щороку; п'ять-шість разів на рік миття усіх вікон; чищення порохотягом і пастування підлог із теракоти, десь із двадцять разів на рік; вибивання килимів — три, чотири рази. Сабіна аж надто добре знає кожну поверхню, кожен предмет. Деякі з них їй подобаються (дерев'яна поверхня столу, торшер із вітражним абажуром), інших терпіти не може (бронзові горщики, якими заставлений весь камін, вічно брудна поверхня плити), ще інші любить (рожевий килим у кімнаті Казі, ідеально білі кахлі в лазничці).

Сабіна приходить у п'ятницю, у той день, коли хлопці у неї вдома розігрівають собі четвергові налисники. У лікарському домі тоді їдять рибу — вона потім відшкрябує пригорілу сковорідку. Приходить вона вранці. Приїздить червоним міським автобусом із Підгір'я під саму елегантну віллу лікаря М. Їдучи тим автобусом через весь Вальбжих, почувається вона чудово, почувається так, наче іде на прогулянку. І їй завжди шкода, що ця подорож із сумного, обдертого смердючого Підгір'я до тінистого, жасминного Щавна триває так коротко. Сабіна займає місце біля вікна або одразу — якщо в автобусі тісно — місце для привілейованих. Бо Сабіна вагітна. Вона найчастіше більш чи менш вагітна,