Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

Почула, як зачиняються двері. Клацнули замки, стаючи на місце. Вітмен стояв по той бік ґрат, замикаючи запори.

— Що ти робиш? — спитала вона.

— Пробач.

Охоплена люттю, Макбрайд затрусила двері.

— Відчини ці двері негайно! Негайно, чорт забирай!

Вона дивилася на нього з-за ґрат. Потім дістала пістолет і навела на нього.

— Негайно, Алексе!

— Що ти надумала робити, Макбрайд? Застрелити мене? Чи відстрелити замок?

Дурість цієї спроби вразила її саму.

— Чорт забирай, Алексе… Не було нікого по той бік лінії, так? — сказала вона, змахуючи руками між залізними ґратами.

Вітмен глибоко видихнув і похитав головою.

— Там моя донька.

Він знав, що поліцейське підкріплення ніколи не підпустить його й близько до того місця.

Макбрайд заплющила очі, а тоді опустила пістолет і простягнула йому.

— Знаєш, як ним користуватися?

Вітмен розвернувся, щоб піти.

– І що накажеш мені тут робити?

— Зачекай, доки Чарлі прокинеться, — гукнув він, уже на півдорозі до дверей. — Я дещо підмішав йому в питво.

— Гаразд… І коли це буде? — крикнула вона, але Вітмен уже зник.

Шкандибаючи геть від обителі Хранителів кадру, Вітмен відчував, як чари цього місця полишають його. Він згадав про те, що чекало на нього попереду, і відчув напад нудоти. Хитаючись, дістався сходів Національної бібліотеки.

Двері до щастя було замкнені, і смуток — той отруйний, холодний смуток, який, здавалося, щодня потроху видушував з нього життя — мов часточки пилу пронизував повітря. Небо застеляли чорні хмари, прямокутний горизонт був наче вісь дзеркальної симетрії. Він ледве тримався на ногах і вирішив перепочити секунду в темряві завулка Стівенло. Дістав із кишені пляшечку пігулок кодеїну і проковтнув усе, що залишилося.

Він розумів, що це місто переслідуватиме його довіку, що він приречений завжди бачити його у снах, бо блукав його провулками, вбирав у себе його таємниці, і чари й отрута цього міста перепліталися між собою. Він заплющив очі. Образ Единбурга, його «Старого Димного» приходив, щоб закарбувати свій величний міраж у його душі. Потім, не озираючись, Вітмен набрався сміливості й рушив у напрямку квартири на Блер-стрит, усе інше залишаючи позаду. Було 7 лютого 2002 року.

Вітмен стояв на краю тротуару навпроти головного входу, зсутулившись між терасами підвальних квартир, на відстані, із якої було добре видно дім 38.

Рушив було, але зупинився. Бо помітив рух по той бік вулиці.

Із будинку вийшов чоловік і піднявся сходами з підвальної квартири на вулицю. Метр шістдесят, легкої комплекції, з сивиною в волоссі.

Алекс подумав, що простежить за цим чоловіком і з’ясує, що він задумав. Він чекав, що той піде далі по дорозі, але ні. Чоловік з’явився з-поза вантажівки, припаркованої навпроти, і Вітмен побачив у нього в руках сміттєвий пакет, який той викинив в урну. Алекс знав цього чоловіка — він упізнав його. Спочатку не міг пригадати, хто це. Але потім збагнув: це той самий чоловік, що продавав сир і морозиво з вантажівки в Медоуз.

Сирник. Так вона зазвичай називала його.

Він не міг повірити. Сторічної давнини мапа скарбів щойно привела його до викрадача Еллі.

Сутулячись на ходу, чоловік обернувся, спустився сходами назад до квартири і зник із очей.

Еліот бачив смерчі, вихори і дівчат, що кричали. Він марив наяву і знав це. Так само він бачив темноволосого чоловіка. Таємничий дзвінок по телефону попереджав про нього Еліота лише кілька годин тому.

Особа, що телефонувала, не назвалася. Сказала, що знає про наміри Еліота, і спочатку це налякало його: комусь було відомо про нього. Потім він збагнув, що це було благословення — таємнича незнайомиця підтвердила це.

— Я зроблю вам подарунок, — сказала вона. — Є троє людей, що полюють на вас. Двоє чоловіків і жінка.

У неї був сиплий голос, який справив на Еліота заспокійливе враження.

— Якщо не вірите мені, визирніть у вікно. Один із них просто у вас під будинком, обмірковує наступний крок. Ну ж бо, подивіться.

Він відсунув фіранку й визирнув: по той бік вулиці стояв чоловік, дивлячись у бік його квартири.

— Та не бійтеся, — сказала вона. — Йому потрібно дещо у вашому домі, в нього особисті проблеми, такі, що не дозволять йому викликати поліцію.

— Чого ви від мене хочете? — спитав Еліот.

— Абсолютно нічого, — сказала вона.

— Чому ви мені допомагаєте?

— Я не допомагаю. Просто вам кажу.

— Чому?

— Бо одного дня я можу попросити вас про послугу. Позичити дещо зі сховища під вашим будинком. Те, що лежить там дуже давно, — вона вдихнула так, наче це була найскладніша річ у світі. Сигнал переривався, і її голос лунав ніби здаля. — Вони спробують увірватися. Сьогодні вночі. Ви знаєте, що робити.

Еліот зробив висновок, що якщо Бог є — він, безумовно, на його боці. У наступні кілька