Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

жінки, яка хоче любитися, як нервово тремтять її пальці, як, незважаючи на французьке мило й ароматизовану прокладку, пахне її вологе лоно, як раптом висихає і тріскається її мелодійний голос, як вона облизує уста й постійно поглядає тобі нижче живота. Анна хотіла сексу, хоча всіма силами намагалася це приховати. Марк робив вигляд, що він не помітив її бажання. Вона була в будинку і чекала на нього. А він знову, вкотре вже, із тривогою відчував, як сліпе й несвідоме бажання перемагає, і голос розуму та здорового глузду поступово змовкає.

Марк прекрасно розумів, що, залишившись з Анною, він одержить усе, чого не мав ніколи раніше і ніколи не матиме, якщо не залишиться зараз поряд із нею. Бажання вродилося десь у животі і помалу спускалося дедалі нижче. М'язи нили, і так хотілося лягти до неї в ліжко і пестити її тіло, цілувати лоно, виконувати різні її забаганки, говорити всілякі дурниці, створювати ілюзію любові, потім якісно, по-дорослому, відтрахати цю соковиту і пристрасну Анну так, щоб вона вп'ялася нігтями йому в спину, закричала щосили, і, наче хтива кішка, накинулася на нього і наказала трахати її ще і ще, поки стане сили й допоки тіло не відмовиться виконувати твої забаганки. Уранці вони б разом пішли до їдальні, поснідали, потім одяглися і поїхали до міста. І після цієї ночі і ранку, який вони б уперше зустріли в одному ліжку, уже б ніколи не розлучилися.

Анна чекала на нього в будинку, а йому дедалі більше хотілося вийти за ворота цього розкішного обійстя, зловити авто й помчати рятувати Дашу, знаючи, що ніякого будинку на 20-му кілометрі Житомирської траси може не виявитися, і не буде в тому будинку Даші й чотирьох молодиків, які її викрали, і нікого не доведеться рятувати, але Марк, розуміючи це, усе одно хотів поїхати туди, повіривши обкуреній, хтивій Мартіні, якій узагалі вірити ніколи не можна, і, відбивши Дашу в тих хлопців, узяти її на руки, відвезти додому, покласти до ліжка, і, поцілувавши в чоло, накрити ковдрою, вимкнути світло й сидіти біля ліжка, оберігаючи її сон від усієї тієї погані та гидоти, якої вистачає в цьому світі і від якої ніхто, окрім нього, Дашу не врятує.

Марк знав, що робить одну з найбільших помилок у своєму житті, але він не міг збороти оту внутрішню силу, яка наказувала йому робити саме так і не інакше. Він увійшов до будинку. Анна сиділа у вітальні і читала якісь папери. Поряд, на столику, лежало декілька мобільних телефонів, вони вібрували, але Анна не відповідала на дзвінки. Марк чекав, поки Анна зверне на нього увагу.

— Хорошо, что ты пришел. Уже темно. Поужинаем и будем ложиться спать, — вона подивилася на нього уважно і знову взялася читати папери.

— Я не ночуватиму з тобою, Анно, мені треба йти, — Марк не відвів свого погляду, коли вона відклала вбік папери, підвелася, підійшла до нього впритул і, взявши за підборіддя, здавалося, хотіла проникнути йому в саму душу та побачити, яка ж вона насправді, оця загадкова Маркова душа. Марк здогадувався, що це останні хвилини в його житті, коли Анна тримає його за підборіддя, не зводить з нього очей і намагається зрозуміти, чому він вирішив піти. Мине ще максимум секунд сорок, і вона розвернеться, покладе до кишені мобільники, згорне зі столу папери та зникне за дверима спальні. Але Марк не збирався перепрошувати чи змінювати своє рішення, він знав, що поряд із такою жінкою сказати «так» після того, як ти сказав «ні» — ще гірше, ніж одразу сказати «ні», бо, сказавши «ні», ти втратиш любов, а змінивши своє первинне рішення, втратиш ще й повагу. Тому він мовчав і чекав, поки вона досхочу надивиться йому в очі.

— Я так понимаю, ты хорошо подумал прежде, чем сказать мне это?

— Ні, Анно, я геть зовсім про це не думав, я просто відчув, що маю йти, у мене є справи, які виявилися набагато важливішими, ніж ніч у твоєму будинку, і тому я йду.

— Хорошо, — Анна опустила очі, — иди. Наши договоренности остаются в силе. Ты получишь через моих людей эти пленки и обнародуешь их на пресс-конференции. Мое имя не должно фигурировать в твоих заявлениях для прессы, вообще не упоминай обо мне. Тебе не нужно ничего придумывать, все сделают за тебя, ты просто взорви бомбу, и все. Иди, Марк.

— Ти хочеш сказати, що тобі шкода, і ти б не хотіла, аби я ішов?

— Нет, Марк, мне все равно. Хочешь — иди. Меня интересует не само действие, а причины и мотивы. Почему ты уходишь — вот что важно. Ты можешь мне сказать это?

— Ні, Анно. Я не знаю. Я просто відчуваю, що маю йти.

— Чувствуешь? — Анна сіла у крісло й налила собі вина. — Мне жаль тебя, Марк. Очень жаль. Ты скоро умрешь. И поверь, я не провидец и совсем не желаю тебе зла. Просто для того, чтобы выжить в нашей стране, человеку в твоем возрасте, с твоим и талантом и чувством собственного достоинства, нужно жить умом и холодным расчетом, а не чувствами. Чувства приведут тебя в могилу, Марк. И Бог мне свидетель, я хотела тебя спасти и стать тебе надежной опорой в жизни и любви, но ты решил уйти. И я тебе скажу только одно: никогда не сожалей о сделанном выборе, это и есть мужество — твердо держаться того, что ты выбрал, и отстаивать то, во что веришь. Хотя подобное мужество встречается все реже. — Анна ще деякий час дивилася Маркові в очі, потім узяла його за руку. — Тебе нужна моя помощь?

— Ти знаєш, я не люблю нічого просити, і я ніколи нічого не прошу. А все, що беру, віддаю чи плачу повну вартість того, що взяв. Мені потрібна машина. Якщо ти можеш зарадити…

— Да, я могу тебе помочь. Возьми, — вона випустила його руку, підійшла до столика і, відкривши шухляду, дістала ключі, — машина в гараже. Вернешь, когда сможешь. Да, и одежду забери со шкафа. Это мой тебе подарок. Вот карточка, — відкрила портмоне, — код — две тройки, семь, два, на эту карточку тебе сбросят деньги после того, как ты выполнишь задание. Сейчас на счету пару сотен, думаю, тебе хватит. Это все, Марк, что я хотела тебе сказать. И знаешь, что меня больше всего расстроило? Нет? То, что мне придется ночевать одной. — Вона відвернулася, здається, вагалася, потім урешті зробила перший крок