Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

— Ты ее любишь? — він відчував її подих на своїй шиї, її гарячий, схвильований подих.

— Так, я люблю її.

— Я спасу твою маму, Марк. Ты получишь необходимую сумму, — вона вийшла з альтанки і пішла в глиб саду Марк пішов слідом. — Тут недалеко есть речка. Она довольно-таки чистая. По крайней мере, я уже дважды нанимала рабочих, чтобы они почистили дно. Мне не особо нравится рыбалка, но пару месяцев назад я словила двух огромных щук. А еще здесь водятся раки, и местная детвора, — село тут неподалеку, — ловит их руками, таская из-под камней. Завтра вечером в доме одного видного человека, километрах в двадцати отсюда, соберется небольшая компания с тем, чтобы обсудить один щекотливый вопрос. Я получу аудиозапись этого разговора. А ты его обнародуешь, — вона різко розвернулася. — Услуга за услугу. Идет? — Вона дивилася на нього, не відводячи очей. Марк раптом побачив зовсім іншу Анну. В її погляді не було ані колишньої сексуальності, ані бажання, ані остраху, ані хвилювання — на нього дивилася вольова, сильна жінка, яка ніколи не зробить кроку назад, не перепросить, не зійде з дороги й не дозволить нокаутованому підвестися після страшного удару, навпаки, доб'є його тієї миті, коли він зробить спробу відірвати від землі коліно.

— Я згоден, Анно. І я навіть не буду запитувати, чого це може мені коштувати. І повір, мене зовсім не цікавить, що буде на тих плівках. Ти правильно сказала: ти даєш те, що маєш ти, я ж віддаю тобі те, що можу дати я. А я можу дати тобі тільки одне — життя. Хіба ні?

— Да, Марк. Но это не совсем так. Меньше драматизма. У тебя будет возможность выжить, и даже более того — не просто выжить, но и жить. И жить, честно говоря, очень даже неплохо. А теперь извини, — вона пішла до будинку, — мне нужно сделать пару звонков. Ты оставайся. Тебе все равно некуда идти. Ведь так, Марк, тебе некуда сегодня идти?

— Не знаю, може, й так. Я ще про це не думав, Анно. Про всяк випадок, бувай. Смачна була вечеря. І суп іспанський дійсно пречудовий. Як трапиться нагода, передай Хуану вітання.

— Я буду ждать тебя в доме. — Вона прискорила крок і незабаром зникла за деревами.

У кишені завібрував мобільний. Марк уже встиг забути про його існування і про те, що взяв телефон із собою. Очевидно, це вже було відпрацьовано до автоматизму — класти до кишені мобільник незалежно від того, куди ти йдеш: на кухню пити чай чи на побачення з дівчиною. Марк натиснув на зелену кнопку і приклав слухавку до вуха.

— Алло, це Марк Лютий. — Йому відповіла нервово збуджена дівчина, і її голос видався йому знайомим.

— Марк, ты вообще оборзел, где ты? Я тебя целый вечер ищу.

— Ти хто? — йому не сподобався її тон.

— Целка на малиновом авто. Привет! Ты так обдолбался, что перестал подруг узнавать? Я Мартина, чел.

— Мартіно, я хочу тебе розчарувати: ти ніколи не була моєю подругою. І розмовляю я з тобою тільки тому, що Даша тебе невідомо за що любила і часом ти дійсно ставала їй у нагоді. Хоча зараз це вже не має ніякого значення: я не маю до Даші жодного стосунку, і мені досить дивно, що ти пам'ятаєш номер мого мобільного.

— Марк, я не набиваюсь тебе в подруги. Я просто хочу сказать, что твою бывшую возлюбленную увезли какие-то люди, и я точно тебе могу сказать, что она переживет пару неприятных минут. Ее мобильник не отвечает, ее папы нет в Киеве. И еще — их было четверо. Они посадили ее в машину, и все.

— Мартіно, ти справді думаєш, що мені дуже цікаво послухати історію про зникнення Даші? Мені здається, що обдовбались ти і твоя подруга, яка зараз сидить навпроти, розкинувшись у кріслі, усцикається з усього цього й затуляє рот руками, щоб я не почув її реготу.

— Марк, ты можешь думать что угодно, это твое личное дело. Я скажу только одно: Даша сейчас за Киевом, это в 20-ти километрах от города, если ехать по Житомирской трассе. Двухэтажный дом из красного кирпича, высокий белый забор. Захочешь — поедешь. Я ей не помогу.

— Як дізналась, де вона?

— Какая тебе разница, Марк? Пока, — вона вимкнулася, і більше він її не чув.

Якби кілька місяців тому йому сказали, що Даша зникла, він би пішки пішов на край світу шукати її. Він був готовий убити кожного, хто зробив їй боляче, зміг би віддати все, що мав, аби вона жила. Зараз новину про зникнення колишньої коханої він сприйняв так, наче йому повідомили про теракт у Японії чи про початок війни в Іраку. Усіх було шкода, але вони були дуже чужими, і він не зміг би їм допомогти.

Марк умів прощати. І він точно знав, що простив Даші її зраду. Втім, простивши, він водночас утратив усі ті почуття, які змушували його думати про неї постійно, бігти на допомогу, купувати дорогі подарунки, захищати від ворогів і займатися з нею сексом. Марк уже не відчував, що Даша належить йому, а оскільки вона не його, то яка в біса різниця, з ким вона і хто її трахає зараз? Вона живе життям, у якому Марка нема, то хіба його має обходити те, хто є в її житті і що зараз із нею відбувається? До того ж які в нього підстави вірити цій Мартіні, про яку він знає тільки те, що вона закінчила журфак, її батько — регіональний бос однієї з найвпливовіших політичних партій, що вона працює на розважальному телеканалі ведучою та живе з гарним і забезпеченим арабом? Більше він не знав про Мартіну нічого. На додачу до всього Мартіна курила драп, пила й була латентною лесбіянкою, про це Марку розповіла Даша. Мартіна могла обкуритися в дим і просто розводити Марка, могла, та могла вона зробити що завгодно. І чому він мав їй вірити й бігти зараз рятувати Дашу, яка, очевидно, давно вже випила пива й сидить перед телевізором, погладжуючи рукою оголену голівку члена свого бойфренда?

В будинку на нього чекала Анна. Марк знав, що такі жінки не дають другого шансу. І якщо він зараз піде, вона більше ніколи не запросить його в гості. Анна хотіла сексу. Марк знав це. Він бачив, як по-особливому світяться очі в