Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

Зараз заходилися Товчикамінь і Сучимотузок та й зробили, що їм Іванко звелів. Коли ось незабаром і він вернувся, ще й приніс із собою на плечах вола, якого він убив своєю палицею, і положив його цілого в казан. Потім, повештавшись біля них трохи, пішов знову, бо згадав, що у них ще солі не було.

Сидять собі товариші та доглядають за стравою, аж ось підходить до них старий дід з довгою сивою бородою аж по коліна та й каже:

— Ой синки мої, коли б знали, як я змерз! Чи не можна у вас часом попоїсти чого-небудь гарячого?

— Страва-то є, ось вона вариться; але ж це треба не тільки для нас, а ще і для нашого товариша, що пішов десь за сіллю, а без нього ми не можемо розпочинати їсти страву, — відповів дідові Товчикамінь.

Дуже розсердився на них дід за таку відповідь.

— То я ж у вас на животах поїм усе, що ви наварили, та й товариша вашого не чекатиму, — сказав він і одразу схопив той казан, підняв і поставив його на животи Товчикаменеві та Сучимотузкові. Спересердя він живо поїв усе з казана, ще й розхлюпав трохи юшки та обварив їм животи, і подався собі у ліс.

— Чесні товариші! А де ж поділася наша страва? — спитав Іванко Сучимотузка та Товчикаменя, як вернувся, та зазирнув у казан і побачив, що там нічого немає.

— Не знаємо, — відповіли вони Іванкові, соромлячися сказати йому щиру правду.

Що маєш робити?! Пішов Іванко знову, приніс другого вола й каже Сучимотузкові:

— Починай знову варить їсти, бо як не звариш на цей раз, то з цього часу я не матиму тебе за товариша, — промовив це та й знову подався десь у ліс, ще й Товчикаменя взяв з собою.

Тільки що впорався Сучимотузок, зваривши обід, аж ось і дід приходить.

— Ой синку мій, я дуже змерз! — каже він. — Чи є в тебе їсти?

– Є, та тільки не для тебе, діду, а лише для нас, — трохи сміливіше відповів йому Сучимотузок.

— Ще не вгадано! — промовив на це дід та схопив казан, поставив його Сучимотузкові на живіт, знову виїв усе, що зварено, та й пішов собі геть.

Після того вернувся Іванко з Товчикаменем та й питає товариша, чи є що їсти.

— Ой, немає! — відповідає йому Сучимотузок, але соромиться все-таки правду казати.

На третій день Іванко лишився сам варити страву, а товариші пішли у ліс, щоб дечого роздобути.

Коли приходить і до нього той ненажерливий дідуган.

— Ой синку, я дуже змерз! — каже він Іванкові.

— То сядь погрійся біля вогню та й іди собі далі, бо їсти тут усе одно не доведеться тобі, — догадавшись, до чого воно йдеться, відповів Іванко дідові.

Певно, не сподобалася тому Іванкова відповідь, бо він і йому сказав, що поїсть на животі все, що той наварив. А промовивши це, підійшов та вдарив Іванка раз, потім удруге, а далі вдарив і третій раз, але той не падав, бо був міцний на силу. Після цього Іванко взяв діда за бороду та струснув його добре, щоб той знав, з ким йому доведеться діло мати, а далі взяв у руку свою палицю, поклав діда собі на плечі і приніс його до найтовстішого дуба в лісі. Тут він ударив палицею по дубі і, розколовши його, всунув у розколину дідову бороду та й защемив її там, а сам пішов знову до казана, де варилася страва.

Незабаром повертались з лісу Товчикамінь та Сучимотузок, а тут і страва поспіла, вони посідали та й пообідали як слід.

— Ану, Сучимотузок, покажи лиш мені свій живіт! — по обіді каже Іванко.

Хоч і не хотілося Сучимотузкові показувати, але мусив-таки згодитися. Підняв він сорочку, і Іванко побачив, що у нього все тіло на животі спечене.

— От тобі й парубок! — каже він. — Як же це ти, парубче, згодився, щоб такого сміху з тебе наробили? Показуй вже, Товчикаменю, заразом і свій живіт! — каже він. — Чи і з тобою таке лихо трапилось?

Подивився Іванко та й побачив, що і в того живіт був дуже спечений.

— Славне ж парубоцтво! Нема що й казати! Два таких парубки, та не справилися з одним старим дідом!

Після цього він узяв казан на палицю та й пішов з товаришами, щоб показати їм, що він зробив з тим шкідливим дідом. Але як прийшли вони гуртом до того місця, то ні діда, ні дуба там уже не було. Дід витяг дуба з корінням та й поволік десь за собою.

Дуже довго йшли вони через лани та ліси по знаку, що показував, куди потягнено дуба, і нарешті дісталися до однієї здоровенної нори. Тут Іванко поміркував щось трохи, догадався, з ким має справу, а потім і каже Сучимотузкові та Товчикаменеві:

— Шановне товариство! Зараз мені належить іти в далеку дорогу. Там я відомщу і за вас, і заодно визволю трьох царівен, що їх змій з братами своїми поневолили. То ти, Сучимотузок, сучи мотузка, бо я цілий рік ітиму з тим мотузком униз, а ти Товчикаменю, будеш тримати один кінець того мотузка у себе в руках. Тільки щоб випускали мене чим скоріше далі та далі та все щоб сукали мотузок.

Так ішов Іванко з мотузком цілісінький рік і нарешті прийшов аж на той світ. Там він стрівся з однією царівною і гарненько вклонився їй. Вона дуже зраділа, як побачила його, бо вже дванадцять років минуло, як не бачила жодної людини з цього світу, відкіль її украли.

Розбалакались вони, Іванко й спитав у неї, чи дужий на силу її володар, у якого вона пробуває в неволі.

— Ой, дуже, дуже сильний, та до того ще з дванадцятьма головами! — каже вона Іванкові.

— А я оце прийшов поборотися з ним! — каже він.

І стояло тут багато всякого вина у кухвах (бочках). У деяких кухвах було таке вино, що як вип’є його хто-небудь, то послабшає на силу; а в інших — таке, що як випити, то можна зробитися ще дужчим. Іванко взяв попереливав те вино з однієї посудини у другу й поставив їх знову на те саме місце, де вони й були, тільки тепер стало так, що в тих кухвах, де було послабляюче, — в тих кухвах і на тому місці, де перше було зміцнююче.

Сидять вони та розмовляють укупі, аж ось зверху по землі щось загуркотіло. То