Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

А на черленій долині з кожної квітки вилетіла маленька душка з краплю крові, і стала дитинка. Скільки квіток, стільки діток вкрило долину, усю свою кров од змія Веремія відібрало, зостало лиш жовте озеро його жовчі. А довкола діти, як макові квіти, процвітають, в ручки плещуть та співають тисячами голосів:

— Слава тобі, князю, що звитяжив змія Веремія!

Подивився князь на тоте поле дітей загублених серед моря змієвої жовчі та й зажурився: хто тих дітей пестовати, виростати, научати буде, як нема кому в цілому краю: лиш старі діди та баби, як гриби горбаті?!

Сів князь на коня і знов вертає в своє Поділля, у свій прекрасний Кам’янець. Вертає по людей.

І заграно, забубнено в княжім дворі рано:

— Збирайтеся! — кличуть княжі окличники. — Збирайтеся, хто хоче мати сад під виноград і землицю під ярицю, виряджайтеся за гори Карпати! Візьміть жінки-молодиці малі діти годувати, черців і черниць — в школах научати, князеві на радість, а Русі на славу.

Через тридцять три дні і ночі йшли з дружиною з Подолля газдове руські синове, жінки і молодиці, черці і черниці за гори Карпати. І дав князь ґаздам триста сіл від Мараморошу аж поза Маковицю на тото, аби їх молодиці малих діток годували. А черницям поставив монастир на Сороцькій горі по лівому боці Латориці, аби вони сих діток виховали. А черцям збудував другий монастир на Чернечій горі по правому боці Латориці, аби їх у школі научали.

А святому Николаю змурував церков з трьома верхами, кращу раю, аби там руськую службу Божу служили, відпуст учинили від того часу до віка людям на радість, а Русі на славу.

І почало тоді те жовте море із змія під Мукачевом Латорицею у море відпливати, а з Дунаю в Чорнім Руськім морі потопати. А діти, як ярі квіти, ростуть, як бджоли, гудуть та співають пісень:

— Радуйся, радуйся, руська земле!

В’ються срібні руські співи по Дунаю та й на березі Чорного моря вгору Дніпром до золотоверхого Києва вертають.

І я там був, ті пісні чув і звідти приніс вам, діти, сю казку, як бубликів в’язку. А в кожній казці і правда буває, а де вона? Хто відгадає?

Ведмідь-Іванко, Товчикамінь і Сучимотузок

Раз пішла одна дівчина в ліс по горіхи. Там її здибав ведмідь та й забрав до свого барлогу. Стали вони жити разом. Ведмідь ходив скрізь по лісі і, як вертався додому, то приносив з собою тій дівчині їсти. Так вони й жили собі довгенько. І родилась у неї дитина, якій вона дала ім’я Ведмідь-Іванко. Цілих два роки годувала вона його своїм молоком. На третьому році Іванко, щоб спробувати свою силу, пішов та потрусив одну грушу, що росла тут недалеко біля барлогу. Як труснув він її, то з неї зразу попадала додолу половина всіх груш. З’їв Іванко ті груші, а потім пішов та й каже матері:

— Мамо, погодуйте мене ще молоком, щоб я був ще дужчий!

Годує вона його ще один рік. Намислив Іванко знову спробувати свою силу. Пішов та ще раз труснув ту грушу, і всі груші, що були на дереві, відразу попадали додолу. Він сів, поїв усі струшені груші і, впоравшися з ними, пішов до матері.

— Бувай здорова, мамо, бо я оце маю лишити тебе та піду в світ! — каже Іванко.

Дуже прохала вона сина, щоб той не кидав її. Та Іванко таки не послухав матері, попрощався з нею та й подався в світ. Ідучи дорогою, стрів він людей, що везли на дванадцятьох возах хури заліза. На тій дорозі, зараз же біля битого шляху, було дуже велике багно, в якому вони несподівано й опинилися із своїми возами. Побачив Іванко, що таке лихо трапилося людям, та й каже їм:

— Люди добрі! Як дасте мені заліза стільки, скільки я зможу підняти на мізинному пальці, то я вас вирятую!

— Дамо, — кажуть вони Іванкові, — тільки вирятуй, будь ласка, хутчій.

Випряг тут Іванко всіх коней, вивів їх на шлях і поставив збоку. Потім велів позв’язувати шнуруванням усі вози докупи, а як позв’язували їх, то він зачепив один мотузок за мізинець і відразу витяг усі вози на дорогу.

Тоді почали люди складати Іванкові на мізинець залізо. Вже половину всякого заліза, що везли з собою, склали йому на мізинець, а він і не думає приймати пальця, неначе на ньому нічого ще й не було. Так вони склали йому на один палець усе своє залізо та й поїхали, спорожнивши всі вози. А Іванко ще міг би тримати мізинець, якби залізо було.

Пішов він з тим залізом до ковалів та й каже їм:

— Чесні майстри! Зробіть мені з цього заліза таку палицю, щоб я міг обертати її на своєму мізинці!

Та й вносить у кузню все залізо, кузня трохи не розвалилася. Ковалі зразу не згоджувалися робити таку величезну та дивовижну палицю, але він сказав їм, що як не зроблять, то всім їм тут смерть буде. Мусили-таки зробити Іванкові палицю. Потім він узяв її в руки та й каже ковалям:

— Дуже дякую вам, чесні майстри, за те, що ви зробили мені палицю, але немає у мене грошей, щоб заплатити вам за роботу!

Та й пішов собі по світу. Одного разу, йдучи, він побачив, що при дорозі сидить якийсь чоловік, товче він камінь та пече з нього калачі. Підійшов Іванко ближче до нього, подивився, що він робить, а потім і каже йому:

— Чоловіче, ходімо лиш по світу, спробуємо життя та заразом і побачимо, як то інші люди живуть на світі!

Товчикамінь — так звали цього чоловіка — кинув свою роботу та й пішов з Іванком. По дорозі стріли вони ще одного чоловіка, що рубав хмиз та витягував із землі траву й сукав з цього мотузки, через що вони і назвали його Сучимотузком. Взяли й Сучимотузка з собою та й пішли далі. Нарешті прийшли вони до одної галявини в лісі та й лишилися там. Тоді Іванко пішов та роздобув десь великого казана, що важив аж двадцять пудів, начепив його на свою палицю, взяв на плечі і приніс до того місця, де лишив товаришів.

— Ви ж тут зоставайтесь! Розпаліть вогонь під казаном та наносіть у нього води, а я піду та роздобуду попоїсти чого-небудь для нас, — промовив Іванко до товариства