Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

змій оповіщає, що скоро вернеться на обід додому. Іванко й собі гукнув угору, щоб попередити змія, що у нього вдома є новина й що чекають його повороту. Після цього він пішов та й сховався під один міст, через який належало йти тому змієві, та й почав виглядати. Коли бачить: біжить якесь величезне чудо з дванадцятьма головами. Кінь, на якому їхало те чудовисько, вибіг на міст, став та й не хоче йти далі, а потім і заіржав.

— Конику, може, ти бажаєш їсти або пити? — питає змій.

— Ні того, ні другого я не бажаю, — відповідає йому кінь, — а не хочу я йти далі через те, що тут близько немовбито чоловічим духом запахло!

— А це я тут! — обізвався тоді з-під мосту Ведмідь-Іванко.

— То вилазь же сюди на міст! — каже йому змій, а потім і питає:

— Ну то як же воно буде: чи будемо тут битись, чи, може, додому підемо?

— Ходім краще додому та відпочинемо трохи! — каже Ведмідь-Іванко.

Як прийшли вони додому, то змій звелів зараз же спекти залізного хліба та зварити олов’яних галушок. Незабаром страва поспіла, і вони посідали вдвох їсти; змій їсть відразу по дві галушки, а Іванко по одній; як же змій кладе у рот три галушки, то Іванко по дві. Нарешті змій почав класти у рот аж по десять галушок, а Іванко все-таки менше однією. По обіді вони випили з кухлів вина й почали боротися. Поборолись трохи, але ніяк не поборе один другого. Кинули на хвилину боротись та випили ще вина, але після цього змій почав щораз більше слабнути, а Іванко ще дужчий став. Дуже довго боролись вони, нарешті Іванко поборов-таки змія, а потім узяв у руки свою стопудову палицю, позбивав нею всі дванадцять голів змієві і, повідрізувавши всі язики, поскладав їх собі у хустку й заховав у кишеню.

Дуже зраділа царівна, як побачила, що Іванко вбив змія і визволив її з неволі, бо вона була певна в тому, що вже ніколи не побачить ні батька, ні неньки і що їй весь вік тут гинути доведеться.

— Нехай же за це я навіки буду твоєю! — щиро та вдячно промовила вона Іванкові.

— Добре! Починай же лагодитись у дорогу! — ласкаво відказав їй на це Іванко.

Вона взяла перстень, переломила його пополам, потім сховала одну половину собі, а другу віддала Іванкові та й каже йому:

— То ходім же відсіля, бо мені нема чого лагодитись, я і зараз готова!

— Почекай же! Тобі, певно, невідомо, що й сестри твої обидві теж у неволі? Треба піти пошукати, де вони, та їх визволити.

Знайшов він другу царівну та, вклонившись їй, спитав, чи давно вже вона тут перебуває.

— Та вже минуло десять років, як не бачила я живої людини! — відповіла та Іванкові.

— А чи дужий твій володар, і скільки він голів має? — спитав він царівну.

— Десять…

При цьому слові щось загуркотіло зверху по землі… Це змій з десятьма головами дає звістку, що вертається додому. Іванко пішов та й знову сховався під міст, через який належало йти тому десятиголовцеві. Потім так само він убив другого і третього змія і визволив усіх трьох сестер з неволі. Після цього одна царівна віддерла половину своєї хустки, а друга розломила надвоє шаблю, та по одній половині віддали Іванкові, а по другій собі заховали.

Все це зробилося в один рік після того, як Іванко почав хазяйнувати під землею. Потім зібралися вони всі четверо та й пішли до тієї нори, якою він вліз на той світ. Тут він погойдав мотузок, а потім прив’язав до нього першу царівну. Товчикамінь та Сучимотузок витягли, та як побачили її, то хотіли вже битися між собою за те, кому з них повинна дістатись така гарна та вродлива дівчина, а вона й каже їм:

— Нащо вам битись, добрі люди! Там унизу є ще і про Іванка, і про вас, ви лиш мотузок пускайте під землю та тягніть угору.

Вони послухали її, пустили знову мотузок і витягли другу царівну, а далі так само й третю. Лишився тільки один Іванко під землею.

— Тепер ходім собі геть відсіля! — кажуть тут до царівен Товчикамінь та Сучимотузок. — Нема вже чого нам тут робити.

Дуже царівни прохали Іванкових товаришів, щоб вони витягли й Іванка, але ті перше не згоджувалися, а далі таки спустили мовчки мотузок, до якого Іванко, немов знав, прив’язав свою палицю та й дав знак, щоб тягнули. Вони дотягли її на півдороги, а потім і пустили мотузок з рук; палиця полетіла вниз та так загрузла в землю, що Іванко ледве витяг її. Гірко тут заплакав він, сердешний, що товариші зрадили його.

Та що ж маєш робити?! Втративши вже надію побачити той білий світ, з якого прийшов сюди, подався він шукати собі долі попід землею. Ненароком якось зайшов він в одну хатку, де жили дід та баба, обоє сліпі. Баба зварила горщик лемішки та й пішла надвір, щоб корову видоїти, а дід, хоч і був у хаті, але не бачив, як Іванко виїв усю лемішку. Вернулась баба, налила молока в горщик, і почали з дідом удвох їсти, але так і зостались голодні. Зварила вона знову лемішку, а Іванко знову з’їв, а потім уже сказав їм про себе, і баба почала тоді і для нього варити. Так годувався Іванко під землею.

Одного разу почав іти вогняний дощ, а там недалечко біля хати на дереві було орлине гніздо, в якому сиділи молоденькі орлята. Іванко видерся на дерево, накрив гніздо своєю киреєю і врятував орлят від дощу, що міг попалити їх.

— Тепер же сховайся, чоловіче, щоб тебе часом старі орли не побачили; бо як позлітаються вони сюди, то вб’ють тебе! — пораяла баба Іванкові.

Прилетіли орли. Так зраділи, коли побачили, що діти їхні живими зосталися; нагодували вони їх, а потім і питають бабу:

— Чи не відомо вам, бабусю, хто це наших діток схоронив від вогняного дощу?

— Один чоловік. Але ж ви, певно, з’їсте його, як він вийде до вас?

— Ні, не з’їмо! — відповідають їй орли.

Після цих слів Іванко вийшов із своєї схованки та й підійшов до них.

— Чоловіче добрий, що ти бажаєш у подяку собі за це? — питають у нього орли.

— Я багато не хочу, — промовив до них Іванко. — Зробіть тільки так, щоб оці сліпі люди знову прозріли, та ще щоб я міг як-небудь знову вибратися відсіля на той надземний