Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

П’ять років дрогобичанин Микола Німилович воював на фронтах. Неодноразово відзначався у визвольних звитягах. Його ім’я увійшло до когорти видатних діячів і героїв національно-визвольних змагань, яких висунула Дрогобиччина. Серед них були три брати Григорій, Іван і Василь Коссаки, Степан Шухевич, Клим Гутковський, Микола Стронський, Григорій Іваненко, Осип Думин.

У боях під Бубищами, Чехами відзначились артилеристи батарей сотників Медвідя, Зубрицького, поручника Полянського. Учасник цих подій Андрій Дівнич згадував, як біля села Білополя, коли польські частини уланів загрожували оточенням, до колони відступаючих під’їхав М. Муралов.

– Ви, мабуть, знаєте, про зраду двох бригад. То, може, й ви захочете до поляків? – звернувся він до стрільців.

– Що ви, товаришу командир, ми з ними, клятими, воюємо вже півтора року, – відповів хтось із січовиків.

27 квітня бригада була оточена під Михнівкою. Виконуючи наказ командира, полк З. Носовського пішов на прорив. Галицька кіннота Шухевича буквально прорубала дорогу своїм стрільцям. Курінь Ю. Гоїва, сотня П. Шеремети, група М. Барана, кілька інших підрозділів – всього дві тисячі бійців і командирів вирвалися у бік Києва[508].

Решту підрозділів об’єднав і очолив А. Бізанц. Він вивів групу до Цибуліва, де вона розпалася. Частина стрільців об’єдналися в групу М. Ірчана і пішла на схід до червоних. Група Бізанца – до 500 стрільців – рушила у бік Дзюнкова, де наштовхнулася на колону штабу 44-ї дивізії, у складі якої пробивались на схід підрозділи на чолі з Н. Гірняком і М. Бараном. Під їхньою охороною знаходився, між іншим, і В. Затонський. 1 травня це угруповання потрапило між двох вогнів – поляків і повстанців. Найбільша частина галичан намагалася прорватись до М. Омеляновича-Павленка. Але під Немировом їх оточили легіонери генерала Ромера. Лише невеликим підрозділам вдалося врятуватись і влитися до повстанців отамана Волинця.

Пробилася на схід до червоних лише група Ганса Коха, з якою відходив В. Затонський з політпрацівниками. Після виходу до своїх член Реввійськради щиро дякував Коху і всім галичанам, говорив, що вони врятували йому життя. Між іншим, через десять років колишній сотник УГА професор Ганс Кох з Альфредом Бізанцом прибули до радянського вже Львова як представники консульства Німеччини. З початком війни 1941 р. Ганс Кох знову прибув до Львова. 30 червня він вітав на Національних Зборах у будівлі «Просвіти» відновлення самостійної України під проводом ОУН – бандерівців[509]. За що одразу ж отримав догану Берліна. 1943 р. Г. Кох і А. Бізанц стали співорганізаторами у Львові дивізії «Галичина»[510].

Дві тисячі полонених січовиків першої бригади поляки під конвоєм привели до Вінниці. Там, у кримських казармах, до галичан прибули представники Симона Петлюри. Умовляли переходити до них на службу. З 2400 погодилися лише 330. Брати участь у польському поході на Велику Україну більшість не бажала. А Головний Отаман дуже хотів цього. Напередодні він зустрічався з Пілсудським і домовився, що всі бажаючі будуть визволені.

Пілсудський вдало скористався ситуацією на київському напрямі і розгорнув наступ по всьому фронту. Вже 27 квітня він переніс ставку у захоплений Житомир. В цих умовах командування Південно-Західним фронтом обрало єдино правильну тактику – не приймаючи боїв, відводило XII армію у бік Києва, а XIV – на Одесу. Це змусило поляків розтягувати фронт наступу, розпорошувати сили. І все ж 6-го травня передові частини польських і петлюрівських військ вступили в Київ. Через тиждень до української столиці завітав Ю. Пілсудський[511]. Так закінчила у ті скорботні квітневі дні 1920 р. своє існування Українська галицька армія. Однак визвольні змагання за державність і соборність українських земель продовжувалися.

Квітневі події на польському фронті уряд Радянської України і командування фронтом сприйняли надзвичайно болісно. «Не встигла (Друга. – Авт.) галицька бригада виявити свою готовність пліч-о-пліч із радянськими військами вести боротьбу з поляками, – доносив Й. Якір Реввійськраді фронту, – як в ніч на 23 квітня частини 2-ї і 3-ї галицьких бригад підступно зрадили Робітничо-селянську Росію, підло вдарили у тил нашим доблесним частинам. Під сильним натиском поляків і внаслідок глибокого обходу галичанами правого і лівого флангів нашої дивізії, частини повинні були залишити кілька пунктів»[512].

Нещодавно в архіві віднайдено записку Р. Берзіна Л. Троцькому, в якій, зокрема, зазначається: «За період польського наступу справу значно погіршила зрада Галицьких частин і дії банд у тилу, які ускладнили становище у районі Києва»[513]. Гортаючи й інші «секретні» військові донесення і рапорти, неважко зауважити, як «уславлені» радянські воєначальники звалили всю провину за свої поразки на Поділлі і втрату Києва на галичан. Цим, власне, приховували свої стратегічні помилки і прорахунки.

Відтак по всій Україні, особливо у Києві, Вінниці, Одесі, прокотилася хвиля масових арештів. Сотні, а може, й тисячі людей, які служили або мали опосередковане відношення до Галицької армії, ув’язнювались або затримувались. В першу чергу репресій зазнали польовий штаб, кіш бригади УСС, курсанти Школи червоних старшин, запасні курені і тилові підрозділи, які дислокувались у Києві. Частину галичан за блискавичними вироками надзвичайки відразу розстріляно. В Одесі 500 ув’язнених виздоровців загнали в ешелон для відправки до Києва. Але 28 квітня транспорт оточили червоноармійці і обстріляли. Очевидці засвідчують загибель у тій масакрі близько 60 чоловік. Решту привезли до Харкова і після ретельної перевірки відпустили.

Драматичною виявилась доля й тих, хто потрапив до збірної станиці в Бірзулі. Саме сюди стікалися з усіх кінців старшини без посад, військові судді, підстаршини армійських установ. Осіла тут і трупа фронтового театру на чолі з І. Рубчаком та І. Шияном. Між іншим, вона дала кілька вистав прямо на вокзалі – за відсутністю більшого приміщення.

У ті ж дні завершено фільтрацію усіх зібраних. Кілька сотень нездатних до служби демобілізовано, решту ешелоном відправили до Києва. Однак 24 квітня на станції Жмеринці їх оточили червоноармійці. Почулась стрільба. Шокованих галичан роззброїли, вилучили і взяли під охорону старшин І. Грабовенського, В. Індишевського та інших. Від конвою дізналися про події на фронті. По дорозі у Вінниці, Козятині, Фастові до вагонів вривались червоноармійці, матроси, брутально грабуючи і загрожуючи розправою.

Взагалі у Києві зібралася така велика кількість галичан-«злочинців» (1200), що органи влади й не знали, куди їх діти[514]. Спершу відокремили півтори сотні старшин, яких під суворою охороною відконвойовано до Москви. Серед потерпілих виявились С. Горук, О. Колодницький, І. Цяпка-Скоропад, Є. Бородієвич, І. Грабовенський.

Чимало старшин, наприклад, О. Бандера, М. Капуста, Т. Рожанківський, О. Янович, затерлись у масі стрільців, яких було