Марина та Сергій Дяченко - Скрут

спинами в хлопчиськ; обоє здивовано озирнулися. Той аркуш, який цікавив Ігара, містився зависоко для дитячого зросту — тому спраглі грошей і не звернули на нього уваги.

Ігар повчально тицьнув пальцем:

— Ти це ось почитай! Почитай, цікаво… Знаєш, скільки за декого дають?

Кучерявий спершу відступив, боязко розглядаючи дивного незнайомого парубка, однак цікавість узяла гору, тим більше, що товариш його вже став навшпиньки, витяг шию — і очі в нього покруглішали:

— Дивися! Ні, ти тільки поглянь!!!

Якийсь час кучерявий зосереджено ворушив губами. Потім усією жменею взяв себе за підборіддя:

— Двісті сімдесят!

Обоє відразу забули про Ігара; кучерявий скрушно хитав головою, і вся його маленька постать виражала глибоке горе; здавалося, обіцяні гроші саме зараз повільно випливають просто з-під його носа.

— Двісті сімдесят… — із марновірним страхом повторив худий. — Це ж яка купа… Це ж будиночок можна купити…

Кучерявий судомно ковтнув:

— «Роз-шу-кується для спра-ведли-вого покарання втікач, послушник Ігар, прізвиська не має»… Вісімнадцять років, ти диви, як мій братан…

Він читав і вичитував, і повторював про себе вбогі Ігарові прикмети, а Ігар, стоячи в нього за спиною, усе намагався що-небудь відчути. Колишній страх, наприклад, чи хоча б гордість за те, що із сотні розшукуваних бандитів і убивць жоден не тягне на таку значну суму, жоден…

Кучерявий захрип від хвилювання:

— «…Прикмети особливі; таких не виявилося. За оного призначено винагороду… А якщо хто вкаже, де оного шукати, то половина винагороди…»

— Хіба це прикмети?! — з гіркотою вигукнув худий, обертаючись до Ігара. — Ні клейма на пиці, ні пальця там зайвого чи хоча б шраму… А дулі його спіймаєш!

— Дулі, — стомлено підтвердив Ігар. — Коли клейма на пиці нема — то й не спіймаєш ніяк. Мало хіба їх, таких хлопаків…

Кучерявий скосив на нього неприязне око. Перечитав папір, безнадійно махнув рукою, почухав потилицю; знову озирнувся на Ігара, але з якимось новим виразом у збентежених карих очах.

Ігар чекав. Йому раптом стало цікаво.

Каштанові вії часто закліпали; пухкі білі щоки потроху почали рожевіти, а вуха, прикриті жорсткими патлами, спалахнули, мов рубіни. Хлопець поквапливо, метушливо відвернув погляд; якийсь час навмисно байдуже дивився вбік, по тому глянув на Ігара знову миттєво, ніби ненароком. Ігар незворушно вивчав обклеєну грамотами діжку; кучерявий сильно пхнув ліктем свого здивованого супутника, потім схопив його за руку і, ніби його здолала раптова спрага, поволік товариша до джерела.

Ігар дивився, як вони шепочуться на кам’яному підмурівку. Кучерявий щось доводив — худий бив себе пальцем по лобі, до Ігара долинало роздратоване:

— Та в тебе солома в голові! Оце він спокійнісінько стояв і чекав, поки його схоплять! Ти сам би в грамоту пальцем тицяв? А він що? Аякже…

Кучерявий сичав і озирався; Ігар спостерігав за мурахою, котра неквапом перетинала повідомлення про втікача-каторжанина.

— Та все ж сходиться! — обурено писнув кучерявий, не в змозі більше шепотітися. — Усе сходиться, подивися, дурню! І знак же на шиї, такі послушники носять, бачив?

Рука Ігарова сама по собі потяглася до храмового знака, але він стримав її. Ет, кмітливий хлопчисько… Не всякий дорослий додумається…

Майданом простувала, знехотя озираючись, міська варта в складі трьох пикатих стражників.

Ігар бачив, як напружився кучерявий. Як часто задихав, витріщив очі, підморгнув худому, зробив крок назустріч варті; товариш схопив його за рукав:

— Дурень!

Обоє швидко глянули на Ігара — й знову на варту. Стражники крокували, в’яло перемовляючись; їхній шлях проходив повз джерело, хлопчиськам довелося відійти вбік, щоб звільнити дорогу.

Секунда тяглася нескінченно довго; стражники йшли між Ігаром і хлопчиськами, і в просвітах між кольчужними куртками він бачив жадібні, напружені, запеклі очі кучерявого. Худий хлопчисько смикав приятеля за сорочку, тицяючи пальцем кудись у бік Ігара, пояснюючи, ймовірно, що буває за хибний донос і як розправляється потім із донощиком безневинно обмовлена жертва. Кучерявий несхибно дивився на стражників; Ігар на мить побачив цю варту його очима — держаки нагаїв при поясі, шкіряні рукавички зі шпичаками, крихта хліба в розкішній бороді ватажка, високого й похмурого, нещадного до правих і винуватих…

Темні, наїжачені зброєю тіні варти пливли по бруку біля самих Ігарових ніг.

Потім патруль виявився далеко осторонь, і до Ігара долинув зривистий вигук худого:

— Хочеш — іди, тільки мене тут не було!

Кучерявий скривився. Тужним поглядом провів патруль, який віддалявся; струснув руку худого, кинув крізь зуби:

— Боягуз у мокрих штанях…

— Дурень тупорилий, — миттю відгукнувся худий.

Якийсь час Ігар слухав, як вони лаються — винахідливо та вибагливо; далі повернувся і рушив геть.

До заходу зірки Хота залишилося вісімнадцять днів.

Старий схожий був на дуже великого, худого й смердючого кроля; двійко його жовтих передніх зубів енергійно виступили вперед, і коротка верхня губа прикривала їх лише до половини.

Старий торгував печінкою. Двоколісний візок був мокрий і бурий ізсередини; підстрибуючи на вибоях, він кружляв усім містом, а на шанобливій відстані тяглася облізла котяча зграя із задертими хвостами.

Дивлячись, як ледь не кожен другий перехожий привітно здоровкається зі старим, Ігар вирішив, що ліпшого інформатора не знайде; торговець і справді багато знав, небагато вимагав і охоче балакав.

Спершу старому здавалося, що про жінку на ймення Тіар він ніколи й не чував — однак по мірі того, як Ігар докладно описував прикмети, добросердне обличчя його дедалі більше витягувалося, поки два жовтих зуба зрештою не націлилися Ігарові в груди:

— То ти… Її шукаєш?! І навіщо вона здалася тобі, дозволь запитати?!

Ігар замовк, відчуваючи, як повзе по спині звичний нервовий дрож. Надто вже впевненим здавався старий — жодних сумнівів у тім, що Ігар шукає якусь певну особу, відому старому, й ця особа чомусь його лякає.

— Навіщо здалася — моя справа, — повідомив Ігар холодно. — Скажи, де її знайти.

Старий болісно ковтнув. Щільно стиснув рота, й два жовті зуби сховалися майже цілком:

— Ішов би ти…

Котяче товариство, яке за час розмови підкралося до печінки, панічно відступило, бо старий наліг на голоблі та швидше, ніж зазвичай, покотив свій візок геть. Ігар відчув стомлену, тужливу злість.

Наздогнати торговця було справою кількох секунд. Старий квапився, й колесо візка невдало влетіло в щілину між кругляками; Ігар насів на старого, заганяючи його у вузький простір між голоблями:

— Ти… скажи. Гірше буде.

Торговець закліпав; зуби його стирчали жалісно й водночас виклично, мов роги в кози, яку ведуть на шкуродерню.

— Куди вже гірше, — пробурмотів він хрипко. — У тебе свої справи, а мені за балаканину можуть ножиком по горлі… — й для наочності темна долоня старого ребром