Марина та Сергій Дяченко - Скрут

— Таки дурепа, — незворушно зауважив Яр. — Ні, ну чому дівки такі дурні? Ти постарітися хочеш у рідному домі, чи що? Бачила ти де-небудь жінку без чоловіка?

Ліль затулила обличчя руками.

Дівчинка відчула необхідність втрутитися. Ну хоч що-небудь сказати.

— А звідки ви взяли, що наречений? — дуже натурально здивувалася вона. — Може, й ні, а просто в справах?

Ліль безгучно ридала. Хлопці глянули здивовано: вважалося, що дівчинка говорить дурниці доволі рідко.

Цієї миті відчинилися двері вітальні; мати Ліль, нестара ще жінка з незвичайно розпашілими круглими щоками вдала, що не помічає доньчиного стану. Міцно взяла її за руку, повела кудись нагору, до внутрішніх покоїв:

— Ходімо… Ходімо, що розкажу тобі, ну-бо…

Плечі Ліль судомно здригалися.

Кілька хвилин збігли в мовчанні; мовчав незворушний Яр, Вікі дивився собі під ноги, й дівчинка мовчала теж. Ліль була ледь старшою, але дівчинка звикла вважати її одноліткою; вона звикла думати, що обидві вони — дівчиська, підлітки, діти…

За дверима вітальні гули голоси — радісно й трішки напружено.

Дівчинка проковтнула слину:

— Як думаєте… Що, віддадуть її?

— Віддадуть, — повільно відгукнувся Вікі. — У них заздалегідь усе домовлено.

— Ти знав?!

Вікі підняв брови:

— Мені батько довіряє… Ліль он, і та відразу втямила. А якби я її завчасу настрахав… Навіщо?

Двері вітальні прочинилися, вихлюпуючи голоси та притишений ввічливий сміх. Велика Фа, урочиста до знемоги, поманила пальцем:

— А ходіть-но…

У великій кімнаті було задушливо від суміші свіжовичиненої шкіри, пахощів і поту; гості сиділи по один бік столу, їх було п’ятеро, але погляд дівчинки відразу зупинився на обличчі високого, гладкого, кремезного чоловіка з чіпким поглядом із-під чорних брів. На грудях у нього лежав бронзовий ланцюг із мудрованим кулоном; поряд із пухкою рукою на стільниці спливало соком надкушене червоне яблуко. Дівчинка на мить уявила, що вона — Ліль, що її сьогодні віддадуть за незнайомого владного чоловіка — і по спині в неї пробіг холодок.

Ввічливі розмови крутилися навколо пустих і дрібних тем; за кілька хвилин голоси примовкли, бо на порозі постала Ліль у супроводі матері.

Обличчя її, дуже вдало припудрене й нарум’янене, виказувало граничний розпач. Нова сукня підкреслювала розкішні груди й тоненьку дівочу талію; довге красиве волосся, не прибране в зачіску, лежало на плечах. Дівчинка мигцем подумала, що Ліль зовсім доросла, зріла дівка, й мати так вправно підкреслила всі доччині переваги, наче той, хто сидів на чільному місці, збирався її купувати…

Гості заговорили весело — й усі разом; той, що сидів у центрі, підвівся та здався через це ще об’ємнішим, кремезнішим, важчим. Із посмішкою зробив крок назустріч Ліль; дівчинка бачила, як та здригнулась і сахнулася. Наречений щось говорив, неголосно та заспокійливо; здається, щось про далеку дорогу і квітучий край, куди він має намір повезти свою юну наречену. Ліль силкувалася приховати сльози.

По тому гул голосів сягнув апогею; здається, Велика Фа запрошувала гостей залишитися на ніч, а вони відмовлялися під тим приводом, що пан їхній — він же і наречений прекрасної Ліль — залишив удома тяжко хворого батька та не бажає зволікати з поверненням. Дівчинку вразив такий поспіх; на подвір’ї вже, виявляється, спорядили й воза із величезною скринею посагу — дівчинка Ліль вишивала та плела мереживо, мало замислюючись про сенс власної клопітної праці. Й ось…

Наречений розчинив перед Ліль дверцята екіпажа; мати накинула їй на плечі теплий плащ, і цієї миті нещасна наречена не витримала.

— Мамо-о!

Ліль гепнулася навколішки посеред подвір’я, цілуючи пелену матері:

— Не віддавай… Не віддавай… Про…

Вікі відвернувся. Навіть незворушний Яр зітхнув і потупився; мати Ліль, витираючи сльози, заспокоювала її, мовляв, усе буде добре й усі наречені плачуть, вона, її мати, теж отак ридала, а тепер щаслива в шлюбі й діток виростила… Наречений тактовно тримався осторонь. Сльози нареченої нітрохи його не скривдили.

Коли Ліль помістили-таки до весільного екіпажа, коли мати її, стримуючи ридання, вийшла на шлях, коли зачинилися важкі стулки воріт — отоді дівчинка, зі стиснутими щільно губами, непомітно зникла в своїй кімнаті, де вляглася на ліжко в одязі, як була.

Небо надзвичайно милостиве до неї. Її чоловіком стане не чужий дядько з далекого краю, а рідний, коханий, найкращий у світі Аальмар.

* * *

Місто Ремет здалося Ігарові неймовірно строкатим — облізлі стіни кособоких будиночків сусідили тут із мармуровими палацами, де на парадних сходах вищирялися теж мармурові крокодили. Витончені флюгери відбивали сонце — а поряд розвівалися вивішені для просушування чиїсь нечисті, драні підштаники.

Люд теж здавався суцільно строкатим, — або обшарпані жебраки, або причепурені гордії; звичайними, як скрізь, тут були тільки стражники…

І їх виявилося незвично багато. Чи Ігарові ввижалося?

Величезна діжка посеред майдану була щільно обклеєна жовтими аркушиками — «Розшукується для справедливого покарання…». Чи то від утоми, чи з розпачу, а, можливо, й глузуючи з долі, Ігар прилаштувався відпочивати неподалік — на кам’яному бортику громадського джерела.

Якийсь умілець облаштував джерельце митецьки, з вигадкою: вода струмувала з пащеки дивного рогатого звіра, схожого одночасно на змію і собаку. Навіть круглий бортик укритий був глиняною лускою — Ігар бездумно дивився, як наповнюються з джерела цебра і глеки, та слухав балаканину двох доглянутих хлопчиськ — розбираючи по складах грізні написи та розглядаючи жирні цифри, обоє палко мріяли розбагатіти.

— За цю бабу, чуєш, п’ятдесят золотих дають… Я б коня купив. Справжнього, не те що ці шкапи…

— А от, дивися, сорок п’ять золотих, теж непогано… «Прикмети особливі… правої руки немає зовсім, а на лівій — чотири пальці…»

Обоє мимоволі озирнулися, жадібно видивляючись у буденній юрбі однорукого лиходія, придатного для продажу владі; Ігар неквапом зачерпнув долонею чистої, якоїсь навіть солодкої води, такої холодної, що аж зуби ломило.

— Не знайдеш, — тужно сказав кучерявий і веснянкуватий хлопчисько, видно, матусин пестунчик. — Папірців багато, грошей повно… а не знайдеш.

Він зітхнув, завзято пошкріб потилицю; приятель його, білоголовий і худий, уперто закопилив губу:

— А якщо щодня… Якщо після уроків… чи замість… ходити й дивитися… Невже не вистежимо?

Кучерявий у задумі застромив пальця в ніздрю:

— Так усі б уже… розбагатіли, значить… якби так просто було…

Ігар відчув, що стомився. Що болять натруджені ноги; що цілий світ, який оточив його світлом і гомоном теплого осіннього дня, влаштовано не так, як треба. Неправильно влаштовано світ, і кривдно, що Ігар ніяк не може зрозуміти — а в чому саме полягає ця неправильність?

Він витер долоню об штани, підвівся і став за