Марина та Сергій Дяченко - Скрут

— наступної миті в гіллі виразно пролунав дивний і різкий звук. Начебто каша, витікаючи з казана, миттєво залила вогонь у печі — коротке здавлене шипіння.

Тиша. Лицар завмер на одній нозі, дослухаючись; тиша, й навіть Ілаза не сміла зітхнути. Віддалений тріск гілки.

Вона зрозуміла, що гнітючої присутності більше нема. Давно нема; лицар стояв, не змінюючи пози, і в долоні в нього лежав четвертий ніж — готовий до кидка, який уже не знадобився.

Вона дурнувато посміхнулася. Лицар мигцем глянув на неї — очі його втратили блиск і здавалися тепер очужіло-чорними, ніби прогорілі вуглинки.

Ілаза повільно підвелася з колін.

— Мерзотник, — промовила вона глухо, ледь справляючись із голосом. Лицар, здається, здригнувся.

— Мерзотник! — закричала Ілаза, обертаючись до лісу. — Павуча погань! Бузувір смердючий, поглинач падла, слизька сволота, вбивця! Ти ще матимеш, тобі ще припаде, я спалю цей ліс дощенту, я розпорю тобі твоє гниле черево, ти дочекаєшся… — на мить замовкла, добираючи слова, по тому, знайшла що заволати з новою силою: — І ніякої Тіар ти в житті не отримаєш! Лапи свої погані згризеш, жало своє прокляте проковтнеш, а не отримаєш Тіар, здохнеш, не отримаєш, здохнеш!

Вона зрозуміла, що щаслива. Так, напевне, щасливий соловей, коли він захлинається чудовими співами; лицар дивився витріщеними очима.

— Проклятий, проклятий! Товстий павучисько, паскудний гад, сволота остання! Здохнеш, скоро здохнеш, блювотинням своїм захлинешся, зажди-но!!!

Нарешті вона відітхнула з полегкістю. Схлипнула, безглуздо посміхнулася; сіла в розгалуження коренів і заплакала ридма.

— Усе страшне позаду, — пошепки сказав лицар.

Ілаза плакала.

— Пані, звідтоді, як загін, посланий вашою матінкою… Бачте, не можна засуджувати людей, котрі відмовилися йти до цього лісу…

Ілаза підняла до нього заплакані очі; а він же молодий. Навіть молодший, ніж здалося їй з першого погляду.

Лицар дозволив собі підбадьорливо посміхнутися:

— Загибель скількох людей… Річ у тім, що впоратися з подібною… істотою… Це до снаги лише… А нас… Таких, як я… надто мало…

Він сховав зброю в піхви та стяг праву рукавичку; хапаючись за подану руку, Ілаза відчула, яка гаряча в нього долоня.

По тому пам’ять у неї скаламутилася.

Ігар… Якась швидкоплинна думка про Ігара. Й такий само швидкоплинний подив: те, що колись здавалося головним… тепер десь осторонь, на узбіччі. Ігар…

І мати. Чорна оксамитова сукня, похилі плечі… Адже якщо вона вільна, якщо лицар звільнив її… то повертатися належить до матері. У дім, де вмерла Ада…

Лицар щось говорив, вона не відповідала. Під ноги лізли кореневища та пеньки — спираючись на лицареву руку, вона вибралася нарешті на якусь подобу шляху, прокладеного ще Кареном і його нещасливим загоном. Лицар жалкував за втраченим конем і пропонував узяти її на руки — вона важко мотала головою; перед обличчям кружляли дві плодові мушки, крутилися по спіралі, тут-таки, в повітрі, спаровувалися…

— Води, — попросила вона жалібно.

Лицар зняв з пояса баклагу; вона пила, цідячи воду крізь зуби, й дивилась, як лицар проламує для неї прохід у колючому чагарнику. Тріщать, подаючи, гілки… лягають під ноги, ламаються, вмирають…

Потім лицар зник.

Ілаза сиділа з витріщеними очима; вода стікала в неї по підборіддю. Лицар зник, ніби видіння, його й не було зовсім, це ілюзія, сон…

Вона захлинулася. Закашлялася так, що на очі навернулися сльози; із натугою відхекалася, важко підвелася.

Ілюзія… Чи не божеволіє вона? А що це в неї в руках — баклага?! Таж баклага звідкіля взялася…

Крок. Іще крок. Повільно розпростується недоламана лицарем гілка.

Посеред чагаря зяяв круглий, правильний провал — ніби отвір діжки. Ілаза закусила губу до крові; зсередини яма теж нагадувала діжку, тільки стіни в неї було вистелено, як повстю, м’яким білястим павутиннячком, а дна — його й зовсім не було видно…

— Винищувачі чудовиськ, — повчально промовили в неї над головою, — проводять життя у виснажливих вправах… Їхня реакція чудова, їхнє тіло вимуштруване з дитинства. Деякі з них беруть гроші за свою працю — але більшість надають перевагу чистій, не забрудненій у золото славі… Й ще — всі вони, як правило, самовпевнені. А скрути підступні, Ілазо, ох, які ж безсоромно підступні скрути, самому, гидко, правда… І я отримаю свою Тіар. І ти не спалиш цього лісу, не розпореш мені мого гнилого черева.

Вона гикнула. Закусила пальця; підняла голову — від того пихатого руху заболіла шия:

— Підло… Підло! Хто не в змозі перемогти в чесному двобої… чесним військовим мистецтвом…

— Я зневажаю військове мистецтво, — глухо сказали в неї над головою. — Особливо наймане. Особливо за платню; якби наш винищувач геройствував за гроші… Він би не вмер так легко. Але він безкорисливий, тому вмер миттєво; Ілазо, хто знає, як умреш ти?

По колючій гілці зім’ятого чагарнику повзла, непристойно вигинаючись, багатонога зелена гусінь.

Розділ десятий

* * *

Із настанням осені Аальмар поїхав знову.

Для розради вчитель приніс колишній учениці давно обіцяну книгу — «Хроніки давніх полководців», і, викликаючи невдоволення знудьгованої Ліль, дівчинка просиджувала над жовтими сторінками цілі дні без перерви.

Давні полководці, суворі й шляхетні, уявлялися їй усі з обличчями Аальмара; вона читала про облоги та битви, описані піднесено й красиво. Їй не спадало на думку співвіднести ці захопливі описи з тим полем бою, на якому вони з Аальмаром колись шукали мертву ляльку. Навмисно силкувалася не думати про це — інакше «Хроніки…» неможливо було б читати.

Одного з днів за ворітьми почулися голоси й кінське іржання, а потім у стулку розмірно постукали — тричі. У дівчинки заболіло серце — точнісінько так само починався її повторюваний страшний сон, у якому вершники привозили на подвір’я порубане Аальмарове тіло; переборюючи страх, вона вийшла на ґанок слідом за іншими збудженими домашніми.

З першого ж погляду зрозуміла, що її страхи марні. Приїжджі не були людьми Аальмара — це були статечні, пишно вбрані, поважні з вигляду незнайомці, з якими, однак, Велика Фа привіталася тепло, як зі своїми.

Гості пройшли в дім у супроводі старших господарів; молодь залишилася з невідомістю. Нова парость дітлахів, і серед них дворічний племінник Вікі, обступила розкішно оздоблений екіпаж; дівчинка пішла в дім, і тут, на сходах, з’ясувалося, що Ліль боїться:

— Фа… казала… матері… Вони ж усі такі… Хто з них?!

Дівчинка ніяк не могла зміркувати. Переводила погляд із тремтячої Ліль на похмурих хлопців. Чекала пояснень.

— Мати казала… — на кінчику носа в Ліль тремтіла сльоза. — Мати казала, що, мовляв, час уже… Візьме, мовляв, гарна людина не з нашого краю… Я, дурепа, не слухала, думала, що це потім… А