Марина та Сергій Дяченко - Скрут

— Можуть… — Ігар поліз за пазуху, де, звичайно, нічого не було, зате обличчя старого спотворилося страхом:

— Та не знаю я… На цвинтарі шукай…

Ігар похолов:

— Вона вмерла?!

Старий скрутив із пальців символ, який мав би відігнати злих духів:

— Дурень… Запитай… на цвинтарі, а я не знаю…

Ігар подумав, що не дуже давно ще наляканий старий викликав би в нього жалощі. Зовсім ще недавно.

Зроду не бачив він таких величезних цвинтарів. Місто мертвих розташувалося під боком у міста живих; знатні небіжчики цілими родинами мешкали тут у кам’яних палацах, про які жоден живий бідак і мріяти не смів би. Менш поважні мерці вдовольнилися надгробками, а вбогим невдахам доводилося вп’ятьох-ушістьох ділити одну велику спільну могилу.

Втім, хазяями цвинтаря виявилися зовсім не мерці. У сутінках, що насувалися дуже швидко, Ігар примітив три чи чотири вогники — серед надгробків палили багаття, вітер вряди-годи приносив запахи диму та їжі. Величезна старчиха, що колисала сповиток із дитиною на сходах старого склепу, вивчала Ігара неквапно й пильно — мов наречену на оглядинах.

— Любий, подай нещасній жінці…

Голос у старчихи виявився на диво тоненьким, ніби надтріснутим; Ігар зам’явся, вирішуючи, заговорити чи йти далі.

— Подай, любий, — повторила жінка з притиском, і очі в неї дивно блиснули. — А коли грошей нема, то чого тут валандаєшся, любий…

Сповиток уже недбало лежав у неї на коліні. Жінка погойдувала ногою, брудні пелюшки здригалися, й Ігар злякався раптом за спокій дитини; начебто бажаючи розвіяти його страх, старчиха ліниво застромила руку в надра згортка і витягла звідти довгий, кривий, іржавий кинджал:

— А ходи-но, любий…

Надтріснутий голос нещасної жінки захрипів і перетворився на низький баритон застудженого мужика.

Їх було четверо, й вони жили чи то сварливою родиною, чи дружною зграєю: товстун, який заробляв милостиню за допомогою перуки, накладних грудей і ганчір’яного сповитка в руках, вважався ватажком. За кілька хвилин Ігар познайомився і з рештою — десятирічний хлопчисько вмів годинами нерухомо лежати в зав’язаному мішку, а коротконогий здоровань раз за разом «забував» мішок серед краму на базарі; за слушної нагоди хлопчисько вибирався назовні, хапав усе, до чого міг дотягтися, й ховався назад, сумирно чекаючи на спільника.

Четвертим членом сімейки була худюща, трішки придуркувата дівчина, яка встигла за своє коротке життя попрацювати і повією, і ворожкою, поки нарешті не виявився її єдиний істинний талант: вона безпомилково відчувала неправду. До її послуг раз за разом вдавалися й купці, й бандити; на час ділової розмови її ховали за фіранку, й вона, постійно збентежена, більше не ховала очей, а виголошувала вирок: цей правду каже, а цей бреше. Їй ніколи не платили особливо щедро, зате кілька разів намагалися задушити; Ігар їй сподобався.

Сімейка жила в напівзруйнованому склепі — в Ігара, який уперше переступив його поріг, мороз пробіг по шкірі. Його зворушливо запевнили в гарній поведінці небіжчиків — ті лежали під кам’яними віками в саркофагах і не заперечували проти нових сусідів.

Четверо платили данину «принцесі»; та, за чутками, платила «королю», який жив у глибині цвинтаря, й ніхто з четвірки його жодного разу не бачив. Принцеса була стервозна і злоблива — сімейка сповістила про це виключно поглядами й жестами, уголос висловитися про принцесу ніхто так і не наважився.

Ігар усоте перелічив прикмети розшукуваної Тіар, ретельно стежачи, щоб не збрехати і не бовкнути зайвого. Худюща дівка милостиво кивнула — «він говорить правду»; решта мовчали, похмуро дивилися у вогонь, Ігар шкірою відчув раптово стіну відчуження, що виникла між ним і хазяями.

— Ти принцесу шукаєш, — повідомив нарешті хлопчисько. — Ти їй скажи, що ми голодуємо, не жеремо нічого, а борг віддамо, нехай не лютиться…

— Вона тобі хто? — лагідно запитав коротун; Ігар зустрівся очима з худющою дівчиною, котра відчуває неправду.

— Моя справа.

— А ось ми тебе приріжемо, — зненацька скипів товстун. — Приріжемо, бо хтозна… що ти там їй про нас патякатимеш…

Ігар підняв на нього злі холодні очі:

— Робити мені нема чого, тільки язика мозолити об усіляких дурнів…

Йому раптом виразно, до болю виразно уявилася картина: коротун, вправний у поводженні з мішками, запихає туди замість хлопчиська стервозу Тіар… А він, Ігар, тягне мішок на плечах, і всього клопоту — донести, довезти до лісу, до скрута… Приємна сімейка звільниться від податків і утисків — щоправда, ненадовго. Бо як не принцесі — то комусь іншому платитимуть: так має бути, так треба…

— Ти чого? — злякано запитала дівчина, вдивляючись у його обличчя.

— Нічого, — відгукнувся він глухо. — Пляма у вашої принцеси на спині є? Родима цятка у вигляді ромба?

Коротун тонко захихотів:

— Ми до спинки її не допущені… Там інші є, кращі за нас…

— Тебе ось, може, й візьме, — похмуро пообіцяв товстун. — Тільки коханці її живуть мало…

— Я дружині давав клятву вірності, — сказав Ігар крізь зуби.

Найменше він хотів би вразити чи зворушити сімейку. Він сказав це для себе — щоб пролунало вголос, щоб самому собі нагадати, навіщо й чому він тут; він сказав і подумки згадав Ілазу, вимогливо дивлячись на дівчину в очікуванні підтвердження своїх слів — «він говорить правду»… Але дівчина засмучено потупилася й промовчала.

Хлопчисько тим часом і собі захихотів; товстун суворо зсунув брови:

— Чого зуби продаєш?

Хлопчисько хитро примружився, із задоволенням ловлячи зацікавлені погляди:

— Є цятка на спинці в неї, точно є…

Торжество його відразу і скінчилося, бо товстун не поскупився на важкий ляпас:

— Чого язиком плещеш, дурню?!

Хлопчисько скривився, брудним кулаком намагаючись розмазати очі по щоках:

— Руки… притримай… Вона з цеберка обливалась, мов пані яка… А я в лопухах сидів… Вона ж із цеберка…

— Шляхетні замашки, — зронив крізь зуби коротун. — Принцеса, одним словом…

— І читати вміє, — сказав Ігар пошепки. Коротун підняв брови:

— Точно… Це точно вміє, а ти, бачу, все знаєш про неї, хлопче…

— Навіщо вона тобі, га? — товстун підсунувся ближче, Ігарові здалося, що від нього тхне, як від мокрого собаки; вся четвірка принишкла й дивилася очікувально.

— Моя справа, — сказав він глухо.

Небо затягло хмарами, й визначити, де нині призахідна зірка Хота, не можна було.

— …Ти нахаба.

При світлі смолоскипа він не міг розгледіти кольору її очей; у розсипаному по плечах волоссі переливалася мідь.

— Тобі не дороге твоє життя? — вона посміхнулася. Красиві чуттєві губи; він бачив, як вона щосили намагається здатися хижою.

Їхня самота порушувалася криками, що долинали до склепу: зовні когось лупили за несвоєчасну виплату данини. Їхня самота була