Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

І коли він нарешті здох, ми з Антуаном запитали себе, чому не маємо права на частину грошей, якщо вже прізвища нам не дісталося. Ми мали повне право, ми були його нащадками все ж таки. Так, але це ще треба було довести. Ми, звісно ж, знали, що шансу зробити ДНК-тест немає, бо татусь розвіявся десь над Атлантикою. Однак це можна було зробити з Дамасом, який забрав собі все, не поділившись. От тільки ми добре розуміли, що Дамас відмовиться від ДНК-тесту, бо тоді йому доведеться віддати дві третини грошенят. Хіба що він нас полюбить, подумала я. Або хоча б полюбить мене саму. Ось так я і долучилася до гри.

Звісно, ми розглядали варіант прибрати його, але я сказала Антуану, що це навіть не обговорюється: коли ми прийдемо вимагати спадок, кого перших запідозрять?

Звісно ж, нас.

Я приїхала в Париж саме з цією думкою: оголосити, що я його єдинокровна сестра, поплакатися і змусити його прийняти мене. За два дні Дамас здався. Він схопив мене в обійми, навіть трішки поплакав, а коли дізнався, що в нього ще й брат є, розчулився ще більше. Він у мене мало не з рук їв — ну і дурень. Усе йшло, як по маслу, щодо нашого з Антуаном плану про ДНК. Щойно буде отримано дві третини спадку, і можна забути про Дамаса. Не люблю цей тип чоловіків, які хваляться своїми м'язами, а насправді скиглять з приводу і без.

Це вже потім я помітила, що Дамас психований. Оскільки він у мене з рук їв і потребував підтримки, то розповів мені увесь свій божевільний план про помсту, чуму, бліх та інші дурниці.

Я знала про все до найменших подробиць, бо він годинами про це торочив. Імена типів, яких він знайшов, адреси, все. Я ні миті не вірила, що ці ідіотські блохи хоча б когось можуть убити. Ну і одразу ж поміняла план. Поставте себе на моє місце. Навіщо задовольнятися двома третинами, якщо можна отримати все? У Дамаса було прізвище, цього і так вистачить. А в нас — нічого. А найкраще, що Дамас навіть не збирався торкатися до батькових грошей, казав, що вони зіпсовані й брудні. Якщо чесно, мені здається, що в дитинстві і йому не весело жилося.

Покваплюся. Лишалося дозволити Дамасу клеїти дурня і вбивати у нього за спиною. Якби все вдалося, Дамас би назавжди сів у в'язницю. Після восьмого вбивства я б навела лягавих на слід, у мене б точно вийшло. А оскільки він сліпо довіряв мені, я керувала всім його статком, тобто ми з Антуаном грабували його. Зрештою, ми просто забирали своє. Антуану не потрібно було нічого вирішувати — просто слухатися мене і вбивати. Він же сам це і любив — слухатися і вбивати. Я недостатньо кремезна, та й любові у мене до того особливої немає. Я допомогла йому, виманивши на вулицю двох чоловіків, Віяра і Клерка, коли всюди стояли лягаві, а Антуан їх по черзі задушив. Тому я вам і кажу, що Антуан ні в чому не винен. Він слухався мене, а більше нічого і не вмів робити. Навіть якби я наказала принести з Марса цеберко води, він би пішов туди, не вагаючись. Це не його провина. Якби ви його відправили в хорошу психлікарню, то це було б значно краще, ніж в'язниця, і справедливіше, адже він не винен. У нього порожня голова.

А сам Дамас, він би дізнавався, що люди помирають, і не намагався б розібратися детальніше. Він був переконаний, що це все діяла його «сила Журно», тому б і не скумекав, що й до чого. Бідний дурень. Я б його видоїла до кінця, якби не ви. Його також варто добре полікувати.

У мене все гаразд, вигадок мені не бракує, щодо свого майбутнього — не журюся, тож і ви не переймайтеся. Якби Дамас міг надіслати трохи свого зіпсованого бабла нашій мамі, було б непогано. Головне, не забудьте про Антуана, я розраховую на вас. Передавайте мої поцілунки Лізбет і тій дурепі Єві. І вас обіймаю. Ви все перекапостили, але все одно мені подобаєтеся. Не тримайте зла.

Марі-Бель

Адамберґ склав листа і довго сидів у темряві, приклавши руку до вуст. У відділку він мовчки відімкнув камеру Дамаса і жестом показав йти за ним. Дамас сів на стілець, відкинув назад волосся і спокійно та уважно дивився на комісара. Досі не зронивши ні слова, Адамберґ простягнув йому листа сестри.

— Це для мене? — запитав Дамас.

— Ні, для мене. Прочитай.

Дамас важко переживав удар. Лист тремтів у кінчиках його пальців, рука підтримувала голову, і Адамберґ бачив, як сльози падали на коліна. Надто багато новин як на один раз: ненависть брата і сестри, повне розвінчання влади Журно. Адамберґ мовчки сів навпроти нього і чекав.

— Тобто блохи не були заразними? — нарешті прошепотів Дамас, не підводячи голови.

— Зовсім.

Дамас довго мовчав, стиснувши руками коліна, ніби він випив щось надзвичайно бридке і воно ніяк не хотіло затікати всередину.

Адамберґ майже бачив, як нестерпна вага реальності впала на юнака і розчавила йому голову. Його герметичний світ луснув, наче кулька, а уява зблякла. Комісар запитував себе, чи зможе чоловік вийти з цього кабінету: важкі, наче метеорит, новини притисли його.

— Чуми не було? — з болем запитав він.

— Жодної чуми.

— І вони померли не від чуми?

— Ні. Їх задушив твій єдинокровний брат Антуан Юрфен.

Новий удар — і руки стиснулися на колінах.

— Задушені і вимащені чорним, — продовжив Адамберґ. — А тебе не здивували ці сліди від задушення і вугілля?

— Здивували.

— І?

— Я гадав, що поліція вдалася до такого,