Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

Аарон розвернувся і наблизився до неї майже впритул, цього вистачило, щоб Лів помітила темно-зелені обідки його радужок.

–Ти не можеш собі навіть уявити, наскільки це взаємно.– повільно відповів він, не зводячи з неї уважного погляду.

Лів нервово ковтнула, така близькість до хлопця викликала в неї відчуття незахищеності, що було небезпечно в принципі, а надто поруч з таким кадром, як Аарон. Вона швидко опанувала себе і криво всміхнулась, збільшуючи дистанцію між ним.

–Що ж, раджу звикати. Бо це єдина взаємність у твоєму нікчемному житті.– весело відповіла вона, повільно пройшовши вперед.– І до речі двері там є. Тож я пішла, а ти роби, що хочеш.

Вона пройшла парапетом з обережністю, згадуючи як навчалась акробатиці в дитинстві. Вона широко розставила руки і тримала голову і корпус прямо, дивлячись виключно перед собою. Їй не треба знати, що внизу, бо вона має прийти до дверей, що були заховані в тіні темних стін, по той бік, з Вашого дозволу сказати, кімнати. Опинившись під стіною, Лів штовхнула двері і перескочила поріг, радіючи, що у новій кімнаті є нормальна підлога. Хоча було тут і ще дещо. Скажімо так, коли Лів увійшла всередину, вона трохи пожалкувала про зухвалий тон, бо тепер вона опинилась у маленькій кімнаті, десь 10х10, яку було напхано натовпом чоловіків, жінок і дітей. Вони були з темною шкірою і в темному одязі, ніби самі складались з тіней. Натовп був нерухомим, мов статуї, вони стояли спиною до Лів, і це чомусь злякало її більше, ніж якби вона бачила їх обличчя.

Лів позадкувала і вже хотіла вийти з кімнати, коли зіткнулась з Аароном у дверях.

–Що, кралю, скучила?– самовдоволено кинув він, увійшовши до кімнати. – О, здоров.– всміхнувся натовпу Аарон.

Лів прослідкувала за його поглядом і відчула, як волосся піднялось біля коріння, а мурахи повільно сипнули по спині. Натовп тепер стояв обличчям до них, і ні, Лів помилялась: те, що вони тепер повернуті до неї ні разу не робило їх менш лякаючими. Вони мали звичайні обличчя, але вони здавались неживими. Позбавленими емоцій, яскравих відмінних рис, позбавленими життя. Вони здавались шаблонними, повторюваними. Звісно це частина симуляції. Але що вони роблять? Що їм треба? Аарон тим часом дістав ноутбук з наплічника. Лів прослідкувала за ним, а потім підняла очі і скочила.

–О, господи, вони знову рухаються!

Аарон поглянув на них. І справді, натовп тепер стояв  трохи рідше, кілька людей стояли з обох боків стін, ніби підбираючись ближче.

–Озвучувати очевидні речі це частина твоєї професії, чи ти тренуєшся, щоб мені сподобатись?

–Навіть не витрачатиму час на відповідь.– склала руки на грудях вона.

Аарон криво всміхнувся.

–Просто не зводь з них очей. Вони рухаються щоразу, коли ти відводиш погляд.

Лів дивилась на натовп, намагаючись розглянути кожне, вкрите тінями, обличчя. Аарон присів навпочіпки і, поставивши ноутбук собі на коліна, почав щось набирати.

–Що на твою думку ти намагаєшся зробити?– не зводячи очей з натовпу, який знову стояв як істукани, спитала вона.

–Врятувати власну дупу, ну і твою, якщо не передумаю.

–І як ти це зробиш, дозволь поцікавитись?

–Зламаю код симуляції і стану героєм дня.

–Ти просто втілення пихи, ти знаєш?

–Вміння визнати власну майстерність – не пиха. Це здорова самооцінка.

–Ну, так. Продовжуй переконувати себе в цьому.

–Що тобі не подобається?

–Твоя логіка. Патрик попереджав, що код з цієї штуки не зламати, ти слухав дупою?– показавши на його ноутбук, промовила вона.

–Він сказав «є вірогідність, що не зламати».

–В чому різниця? Твій лептоп тут безсилий.

–Не зовсім так.

–Мені з тебе по слову кліщами витягувати?– роздратовано спитала вона, не зводячи очей з натовпу.

–Ну, скажімо так: не тільки Абрамс добре продумала свій інструмент. Зовні ніби базова річ, але у симуляціях типу цієї – безцінна.

–То з попередніх своїх симуляцій ти вибрався за допомогою ноута?

–Ні.– відповів він роздратовано.– Це не спрацьовувало раніше.

–О, справді?– саркастично кинула вона.– Як дивно!

–Це не спрацювало раніше, бо це була ілюзія, продукована моїм мозком. – терпляче пояснював він.– Ця ж є частиною сюжету.

–Але для фіналу все одно потрібна серверна?– не розуміла вона.

–Так. Фінал має розгалуження. Тільки у серверній видно всі варіанти.

–Я нічого не розумію.– зізналась Лів.

–Не напружуй свою світлу голівку, Вейл. Це не для тебе.

–О, так. А напружувати свою, значить, для тебе?

–Ну, звісно.

–В тебе концентрації, як у собаки в мікроавтобусі, у складнощі ти рвешся з головою, а в процесі забиваєш на них. В якому це місці ти сильно напружувався?

–Що далі, красуне? – вирівнявся він.– Подивишся на мене і складеш психологічний портрет?