Емма Донохью - Кімната

— Кажи «вперед» і «стоп», коли захочеш. Неначе керуєш дистанційкою.

Оце клас!

Бабця починає втирати мені крем у затилля долонь.

— Стоп! — командую я, а за хвильку кажу: — Вперед!

Вона знову починає втирати.

— Вперед!

Але Бабця зупиняється:

— Ти хочеш, щоб я й далі мастила?

— Ага.

Вона мастить мені обличчя. Ану ж Бабця торкнеться шкіри довкола очей? Проте вона дуже обережна.

— Вперед.

— Вже нема що мастити, Джеку. Готовий іти?

Бабця першою виходить з дверей — скляних і сітчастих. Вона махає мені. Світло якесь зиґзаґувате. Ми стоїмо на дерев’яному помості, схожому на палубу корабля і всипаному маленькими вузликами. Бабця каже, що це пилок з дерева.

— З якого дерева? — Я дивлюся вгору, крутячи головою.

— Боюся, цього я не знаю.

У Кімнаті ми знали назви всіх предметів, але у світі їх так багато, що люди навіть не знають їхніх імен.

Бабця вмощується на одному з дерев’яних стільців. На землі лежать палиці, які ламаються, тільки-но я на них наступаю, крихітні жовті листочки й напівзогниле буре листя, що його, як каже Бабця, Лео мав прибрати ще в листопаді.

— А Нерідусь має роботу?

— Ні, ми з ним рано вийшли на пенсію, і тепер, звичайно ж, наші статки зменшилися...

— А що це означає?

Бабця склепляє очі і кладе голову на спинку стільця.

— Та нічого, не мороч собі цим голови.

— А він скоро помре?

Бабця розплющує очі й витріщається на мене.

— Чи ти помреш першою?

— Мушу вам сказати, юначе, що мені лише п’ятдесят дев’ять.

А Ма тільки двадцять шість. Криза минула — чи означає це, що Ма скоро повернеться до мене?

— Ніхто не збирається вмирати, годі про це, — мовить Бабця.

— А от Ма казала мені, що всі люди коли-небудь помруть.

Бабця кривить рота, і зморшки на її обличчі розбігаються, як сонячні промінчики:

— Ви щойно побачили багатьох з нас, пане, і вже квапитеся сказати нам «до побачення».

Я дивлюся на зелену ділянку двору.

— А де ж гамак?

— Треба буде дістати його з підвалу, коли тебе він так цікавить, — мовить вона і, стогнучи, встає зі стільця.

— Я з тобою.

— Та сиди, тішся сонечком, я незабаром повернуся.

Але я не сиджу, а стою.

Коли вона йде, западає тиша. Тільки серед дерев зрідка лунають якісь звуки. Думаю, це птахи, хоч їх ніде не видно. У листі шелестить вітер. Я чую дитячий крик, що лине, певно, з сусіднього двору, за великою огорожею. Побачити там я нічого не можу. На жовтосяйне обличчя Бога примостилася хмара. Різко холодає. Світ весь час змінює свою яскравість, температуру і звуки. Ніколи не знаєш, яким він стане наступної миті. Хмара якогось сіро-блакитного кольору; цікаво, чи є в ній дощ? Якщо він почне на мене крапати, я втечу в будинок, щоб моя шкіра не промокла.

Раптом я чую звук дзззззз і помічаю в квітах дивну істоту — живу бджолу. Величезна, з жовтими і чорними смужками, вона танцює просто всередині квітки.

— Привіт, — кажу я і торкаюся її пальцем, щоб погладити.

Аж тут... А-а-а-а-а-а-а-а-ай!

Мою руку проймає такий біль, якого я зроду ще не відчував.

— Ма! — кричу я, подумки звертаючись до неї.

Проте її немає ні на задньому дворі, ні в моїй голові. Її немає ніде. Я сам на сам зі страшним болем, з дуже страшним болем, з дуже-дуже страшним болем...

Помостом до мене біжить Бабця:

— Що ти собі заподіяв?

— Це не я, а бджола.

Бабця змащує мені палець спеціальною маззю. Болить уже не так тяжко, але все одно болить.

Я допомагаю Бабці з гамаком, роблячи все однією рукою. Його слід повісити на два гачки, вбиті в дерева, що ростуть уздовж заднього краю подвір’я. Одне дерево низьке, вище від мене лише вдвічі, і похиле, а друге — вище від мене в мільйон разів і вкрите сріблястими листочками. Мотузки в підвалі злежалися і зім’ялися, тож нам доводиться їх розтягати, щоб вони набули потрібного розміру. Дві мотузки порвалися, утворивши великі дірки. Через це вмощуватися в гамаку треба дуже обережно, щоб не сісти в ці дірки.

— Міль, мабуть, поїла, — каже Бабця.

А я й не знав, що міль може бути така велика, щоб прогризти мотузку.

— Правду кажучи, ми не вішали його вже стільки років, — мовить Бабця і додає, що боїться сідати в нього, бо їй обов’язково потрібна опора для спини.

Я з приємністю вмощуюся в гамаку сам, підтягаю взуті в черевики ноги, виставляю їх у дірки, а потім суну туди й ліву руку. Права ще страшенно болить, бо її вжалила бджола. Я думаю про те, як маленький Павло і маленька Ма гойдалися в цьому гамаку; це так дивно, де вони тепер? Великий Павло, мабуть, з Діною і Бронвін; вони сказали, що ми оглянемо динозаврів іншим разом, хоч, здається, це брехня. А велика Ма лежить у клініці й переборює кризу.

Я смикаю за мотузки, уявляючи себе мухою, що заплуталася в павутинні. Або грабіжником, якого впіймала Людина-павук. Бабця гойдає гамак, і в голові мені паморочиться, але це класна запаморока.

— Тебе до телефона! — кричить Нерідусь, з’являючись на помості.

Бабця біжить по траві, знову залишивши мене сам на сам із зовнішнім Зовні. Я схоплююся з гамака і мало не падаю, бо черевик чіпляється за мотузку. Коли я витягаю ногу, він падає на землю. Я біжу за Бабцею так швидко, як вона.

Бабця розмовляє телефоном у кухні:

— Звичайно, насамперед найголовніше. У цьому він має рацію. Тут дехто хоче поговорити з тобою. — Бабця говорить про мене і простягає мені слухавку, але я її не беру. — Здогадався, хто це?

Я моргаю.

— Це твоя Ма.

І правда, в телефоні — голос Ма:

— Джеку!

— Привіт!

Більше я нічого не чую й віддаю слухавку Бабці.

— Це знову я. Як маєшся? — питає Бабця і все киває й киває, а потім каже: — Він тримає хвоста бубликом.

Вона знову простягає мені трубку. Ма каже, що дуже шкодує про свій вчинок.

— А ти вже більше не отруєна поганими пігулками? — питаю я.

— Ні, ні, я одужую.

— То ти не на Небесах?

Бабця затискає собі рота.

Ма