Ольга Іваненко - Вихованню (не) підлягає, Ольга Іваненко

Глава 38

З містером Вайсом ми швидко дійшли до кабінету директора.

Мене переповнювали дуже бурхливі емоції. І зараз я боялася, що втрачу контроль і накинуся на цього безглуздого директора, який здогадався тримати в школі купу гоблінів на посаді слуг. Цікаво, чи він знав точно, скільки цих істот населяє академію?

Великі двері відчинилися, і в отворі з'явився містер Стівенс. Він невдоволено глянув на мене і обернувся до містера Вайса.

- Ми, здавалося, вже все вирішили, - невдоволено заговорив він. – Не бачу сенсу відвідувати мене у робочий час. Я й так ще не звик до думки, що в мене скоро будуть онуки.

– У Вас нікого не буде, – я хижо подивилася на чоловіка.

Це ж треба, швидко все вирішив, не подумавши, що я можу бути проти таких родичів. Хоча, зізнатися, я й не замислювалася, що дитина мене пов'язувала не лише з Оскаром, а й із його сімейкою, яка мені відверто не подобалася. Навіть у Лів я бачила не зовсім чесну та порядну людину. А після розповіді про те, що вона сплавила Оскара в закритий інтернат, ця думка про неї в мені закріпилася.

Я продовжувала стояти, не поспішаючи сповіщати директора, навіщо ми завітали, надаючи слово досвідченішому співробітнику.

- Думаю, нам треба зайти, - спокійно сказав містер Вайс і кивнув мені, щоб я йшла за ним. – Інформація, яку ти зараз почуєш, надто конфіденційна. Тому переконайся, щоб ми залишилися під час розмови одні.

Директор невдоволено глянув на нас. Потім відігнав убік пару лійок, що ошивалися над ним, і запросив нас увійти.

Я з презирством подивилася на ці лійки. Виявляється, це був засіб зв'язку гоблінів. Тих мерзенних істот, які мені були неприємні після особистого знайомства з ними. І чому він повністю їх не вигнав, а відправив убік?

І, взагалі, у кабінеті відчувалося дивне напруження. Я озирнулася на всі боки і здивувалася кількості артефактів, розставлених тут по всіх полицях. Минулого разу їх не було. І навіть дихати тоді було легше.

Тим часом, директор начарував чарівний купол над нами і озирнувся на всі боки, чи справді ми залишилися без зайвих свідків.

Виконував він це все без явного бажання. Воно й ясно, директор не любив, коли ним керують. Але містер Вайс мав вплив на директора. І містеру Стівенсу доводилося з цим змиритися.

- І що ви мені вирішили повідомити? - він глянув на нас невдоволено. - Дитина вже не від Оскара? Чи вагітність не вдалося зберегти?

- Я сказала, що це не повинно вас хвилювати, - нагадала я свої наміри. – Ми зараз до Вас з іншою новиною. Хоча про те, що Ви не вмієте виховувати дітей, я ще з Вами поговорю. І якщо після всіх моїх аргументів Ви залишитеся при своїй думці, мені доведеться визнати, що Ви впертий баран.

  Так, я обізвала начальника. І чесно, зараз мені було байдуже, що він мені зробить. Якщо він не надумає змінюватись, працювати з ним я не збиралася.

А містер Вайс, аж, прокашлявся після моїх слів.

- Ми з приводу гоблінів, - медик вирішив якнайшвидше змінити тему розмови.

- Я перед громадськістю цю тему не піднімаю, - містер Стівенс невдоволено відвернувся. - Ще є питання?

- Логане, тобі доведеться змінити свої погляди, - містер Вайс насупився і невдоволено глянув на директора. – Марі має доказ того, що вони не зовсім вірні тобі. І ти повинен все вислухати, щоб не виглядати тією твариною, якою назвала тебе ця міс.

Я мало не закашлялася від формулювання мого співробітника. Виявляється у зайвій впертості він і сам звинувачував свого сина.

- Добре, - невдоволено чоловік обвів нас поглядом. – Розповідайте!

Я зробила глибокий вдих і переказала все, що тільки-но розповідала містерові Вайсу.

- Виходить, мої слуги, які шукали Оскара, чудово знали, де він перебуває і не повідомляли мене? – перепитав директор, коли закінчилась розповідь. – Але навіщо їм це було робити? Який у цьому сенс?

- Схоже, вони були проти того, щоби він повертався - підсумував медик. – І мені це дуже не подобається. Мало того, що вони не послухалися твоїх наказів. Ще й діяли так, ніби сподівалися, що Оскар не повернеться до академії, а рано чи пізно хтось із лісових жителів нападе на нього.

- Коли ми з Лів і Люсі вирушили на пошуки, - згадала я. – До школи підійшов велетень. Люсі тоді сказала, що зазвичай вони так близько не заходять. Ми тоді думали, що це витівки Оскара. Але, якщо хлопчик був непричетний. І велетня покликали гобліни, щоб напасти на нас? Чи можете ви поручитися, що ці істоти на нашій стороні?

Чоловік нічого не говорив. Мабуть, він перетравлював отриману інформацію і розмірковував, що робити. Здається, він не поспішав міняти свою думку про слуг.

Постоявши так деякий час, він ляснув долонями і купол, що відокремлював від нас від лійок, лопнув.

Мене це збентежило. Бракувало, щоб він зараз сказав, що ми все збрехали, і послав нас подалі.

Але чоловік не поспішав розмовляти. Він просто стояв перед нами і натирав кінчиками пальців обручку.

Не відразу до мене дійшло, що він вирішив викликати Лів. Подібне я вже спостерігала у лісі. І я зрозуміла, що теж хочу собі подібну річ. Це, звісно, телефон не замінило б. Але якщо трохи пофантазувати, можна було прирівняти його до пейджера. А це вже прогрес у цьому світі.

Він так постояв деякий час, а потім вийшов у коридор і повідомив лійкам, що шукає Лів і просить її поквапитися. Здавалося б, це було зайвим. Але мене це не стосувалося.

Поки ми чекали на Лів, ніхто нічого не говорив. Було надто небезпечно озвучувати свої думки, коли воронки літали кабінетом. Та заразом і підслуховували все, про що говорили в академії. Здається, моє невдоволення поділяв і медик. Але мовчав і лише похмуро поглядав на свою рогатку, що стирчала з кишені.

Цікаво, у здравниці лійок не було. І я вирішила дізнатися потім у медика, як він досяг того, щоб гобліни не відвідували його будиночок.

Вкотре відчинилися двері. І нарешті це була Лів, а не кольорова лійка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍