Юлія Богута - Неонова, Юлія Богута

...і ти прокидаєшся зранку о шостій, розплющуєш ледве очі,
Не хочеш нічого від цього світу, та й жити відверто не хочеш. 
Заплющуєш очі назад на хвилину, чекаєш наступний будильник, 
На третій стаєш босоніж на підлогу — холодну, як той могильник. 
Повзеш коридором на кухню, без світла. В очах знову чорні плями. 
Стараєшся каву залити окропом, щоб  не нахилятись, як в храмі. 
Ковтаєш гірку, ядовиту отруту, від неї злізає шкіра. 
Та з цим хоча б можна пожити подовше. Така собі недомрія. 
Все краще ніж знов без свідомості, тихо, приходити якось до тями. 
Життя — самогубство, коли ти людина. Життя — наче чортова драма.
А далі робота, думки, окуляри, які ти знімаєш без сили,
Щоб більше не бачити світу та снігу, холодні замерзлі могили. 
Щоб більше не чути — навушники в вуха і най світ цей котиться в прірву. 
Коли все одно всі загинуть і згинуть, а може нас просто підірвуть. 
На сотні шматочків, на м'ясо шматками, на кістки розтрощені болем. 
Не бачити світу. Не слухати вітру. Блукати дворами по колу.