Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

Кожен з цих сценаріїв міг бути застосованим залежно від зовнішніх обставин та внутрішніх настанов. У декотрих випадках мало місце очевидне насилля, в інших — насилля було прихованим, замаскованим під «власний вибір» жінки. Насильниками були і окупанти, і поліцаї, і місцеві мешканці — сусіди, знайомі. Випадки насильницьких дій щодо жінок та примусу до сексуальних стосунків відображені і в особистих свідченнях, і в офіційних документах про діяльність партизанських загонів та загонів повстанської армії.

Існувала певна категорія жінок, які вправно використовували власне тіло, щоб розправитися з недругами чи щоб заволодіти чужим майном. Художні тексти та спогади очевидців описують цю стратегію виживання. Це дає змогу унаочнити проблему поганих «своїх», яка досі порушувалась лише в дослідженнях з історії голокосту в Україні, але, очевидно, мала значно ширші межі. Однак були й жінки, які свідомо — в межах артикульованої радянської ідентичності, національного патріотизму чи у рамках індивідуального морального вибору — «обмінювали» власне тіло на життя інших — чужих, не пов’язаних кревними узами людей. Такою була згадана Єлизавета Бірюкова та тисячі інших жінок, кожна з яких своїм життям формувала власний «список Шиндлера».

Одним з варіантів використання тіла як ресурсу виживання була робота у борделях. За відомостями військових трибуналів, переважна більшість працівниць борделів — незаміжні дівчата чи молоді, як правило бездітні, жінки. Інформація про демографічні характеристики та мотиви праці жінок у будинках розпусти уривчаста, однак вона явно суперечить згаданим офіційним документам. Механізм роботи борделів у Сталінській (Донецькій) області розкривають протоколи допитів Комісії із розслідування злочинів фашистів.

Так, підслідна Лідія Петровна Боровик, 1914 р. н., удова із 1942 року, мала доньку Людмилу. Влаштувалась на роботу до борделю 8 липня 1943 р., пояснюючи це так: «источников к существованию не было у меня…» Далі вона назвала слідчому «баришень», з якими була знайома і про яких мала певні відомості. Список, надрукований слідчим, містить 13 осіб.

1. Нина, замужняя, был у нее мальчик, жила в Макеевке с матерью

2. Клава, имела 1 девочку, жила где-то около шахты

3. Нюся, имела 1 мальчика, она сестра Клавы

4. Шура, 32 лет, ее сестра работала уборщицей

5. Тамара, ей 25 лет, замужняя

6. Мария Силутина, 22 лет, был у ней отец и мать, она уехала с немцами

7. Рая, 27 лет, имела 1 мальчика

8. Маргот Ильина, пожилая, общительная

9. Валя Запорожец, брюнетка, у нее в Днепропетровске брат

10. Вера Глазунова, замужняя, [разведена, 1912 г. р., двое детей умерли до 1933]

11. _________________________________________

12. _________________________________________

13. Надя из деревни

П’ятеро жінок із 14 (з урахуванням самої Боровик) мали дітей, троє були заміжніми, «молодою, бездітною та незаміжньою» була тільки одна жінка. Досвід «панночок» з цього борделю — не історія легковажності, а очевидне використання тілесного ресурсу, обмін тіла на можливість їсти та годувати.

Дуже промовистими є два заклеєні в документі рядки, де було написано імена та прізвища ще двох жінок. Хто вони були? Чому слідчий сховав їх від подальшого розслідування? І, головне, скільки таких «заклеєних рядків» отримали військові трибунали?

Після вигнання окупантів спільнота часто пильно зберігала свої таємниці, захищала «гулящих» жінок, іноді виправдовувала їх, іноді сприяла подальшим «перекроюванням» їхніх біографій шляхом зміни місця мешкання, одруження, «втрати документів» тощо. Закріплений у радянській версії історії окупації міф про «всенародне засудження» таких жінок не витримує перевірки фактами. При наявності загалом негативного ставлення до «нерадянської поведінки» певних жінок, спільнота у своїх оцінках завжди брала до уваги конкретні обставини, ситуації, характеристики її учасників тощо.

…гуляла одна, але нікого не виказала, мамка ходила потім за неї просити. Та їй і не було нічого. Бо просили і мамка, і тьотка Шура Демідова. Багато разів ходили — доказували, шо Надька та жила з Лефером тим, але нікого не виказала.

Анна Павлівна Т., 1930 р. н.

Лиза Петренчиха гуляла с немцами как хотела… Но никто в Лизу каменем не кидал, хотя немцы были враги. Говорили об этом тихо и сочувственно… Ей-то жить осталось всего ничего. Разве она виновата, что война?

Г. Щербакова. Рассказ для Димы

Зрештою, як показують дослідження, і сама радянська влада, незважаючи на проголошений курс на переслідування жінок, викритих у добровільних інтимних або близьких стосунках з особовим складом окупаційних військ або чиновниками каральних та адміністративних органів, масових і системних репресій не розгорнула.

Історія жінок, які пережили/не пережили окупацію, є темою, до вивчення якої тільки-но підійшли історики. Примусове чи «сором’язливе» мовчання про цей бік війни пов’язане як з певними труднощами дослідження, так і з продовженням радянської традиції опису «однакових страждань однакових жінок». Очевидно, що досвід жінок на окупованих теренах був різним, складним і неоднозначним, зумовленим як соціально-демографічними характеристиками, так і особливостями окупаційного режиму, місцем проживання, наявністю чи відсутністю «своїх» чоловіків, власним вибором та усвідомленою ідентичністю жінок.

Факти та документи дають підстави стверджувати, що і радянська, і окупаційна влада вбачала у жінках «ресурс». Радянські владні настанови пропонували жінкам «стати замість чоловіків» і тим сприяли певній інверсії гендерних ролей. Для підрадянської України надзвичайно важливими були навички виживання в умовах «внутрішньої колонізації» 1920—1930-х років, які майже без змін були застосовані як ефективні механізми виживання під час окупації: переписування біографії, демонстративна бідність, навички у стосунках із бюрократією, формування інформаційних мереж тощо. Частина з вироблених жінками навичок набувала очевидного гендерного забарвлення.

Для жінок досвід окупації був вписаним у попередній досвід інших катастроф: стратегії жіночого досвіду виживання вже були напрацьовані в умовах Голодомору. Найпоширенішими стали аполітичний пасивний та активний спротив, у тому числі, і через легальні форми; практики обміну; жіноча взаємодопомога, що суттєво розширювала простір «своїх» за рахунок приєднання до нього численних та різних за віком, статтю, національністю, походженням «чужих»; використання тілесного ресурсу.

Жіночі досвіди виживання/життя/смерті в умовах окупації були різними, однак загальною тенденцією ставало створення певної ієрархії цінностей, серед яких «вижити та зберегти себе» були найголовнішими. З цього прагматичного завдання витікали різні практики — від свідомого подвигу до пасивного чекання, від ситуативного спротиву до визнання «чужих» силою та владою, від егоїстичної насолоди життям до щирого