Кондоліза Райс - Демократія

в підпілля — це п'ята колона в Єгипті, яка підтримує насильство й бере участь у терористичній діяльності. Демократичні можливості 2005 і 2011 років залишилися в далекому минулому.

Проте попри такі похмурі перспективи й репресії, розпочаті режимом Сісі, мрія про більш вільний і демократичний Єгипет залишається. Про це свідчать історії активістів, які з великим ризиком для себе продовжують виступати за реформи. Одна така молода єгиптянка вчила юриспруденцію і права людини на Заході й 2011 року повернулася до Єгипту, щоб допомогти країні повністю реалізувати свій потенціал, разом із колегами й мільйонами таких самих єгиптян, витривалих у лихолітті після Мубарака. 2014 року її заарештовано за участь у протесті біля президентського палацу. Це була демонстрація нової суворої заборони протестів. Справа привернула громадську увагу, коли її засудили до трьох років ув'язнення, а вона використала цю нагоду, аби висвітлити долю тисяч в'язнів, які перебувають у забутті, у гірших умовах і зазнають знущань. Під тиском міжнародних закликів до її звільнення Сісі пом'якшив присуд, але понад 450 днів їй довелося просидіти за ґратами. У такий спосіб вона приєдналася до довгого списку демократів-активістів від Ґанді до Мандели, які сплатили високу ціну за те, щоб у їхніх країн був кращий шанс на свободу.

Тепер на волі й не зламана, ця молода активістка та інші такі самі дають підстави вірити, що в Єгипту є надія. Вони вивчили важкий урок викликів перед ними й довели, що задля справи ладні взяти цей тягар на свої плечі. Колись майбутнє Єгипту стане світлішим, і в них з'явиться можливість здійснити свою мрію. Нехай це і віддалена перспектива, але ті, хто думає інакше, не враховують людського бажання жити вільними.

Туніс торує шлях

Мухаммед Буазізі спалив себе на знак протесту проти тиранії й несправедливості за режиму Бен Алі. Він був простою людиною, якій обридла принизлива необхідність платити хабарі, щоб тримати свій малий бізнес на плаву. У його країні були проблеми після падіння Бен Алі в січні 2011 року. Але, на відміну від Єгипту, Туніс подолав перешкоди на своєму шляху, принаймні поки. Він ухвалив конституцію за підтримки світських та ісламістів. Знайшов у своїй новій системі місце для людей, яких попередній режим змусив до вигнання, як і посадовців того режиму. Провів кілька вільних і чесних виборів на місцевому й національному рівнях. І в роки після повалення Бен Алі він багато разів мирно передавав владу від однієї партії до іншої.

Бен Алі й Мубарак були схожі, неначе копії один одного — стомлені, далекі від проблем і сподівань свого народу. То чому ж Туніс пішов уперед, а Єгипет зазнав поразки?

У Єгипті за Мубарака і в Тунісі за Бен Алі була відомою ісламістська організація, яку уряд заборонив, але яка вижила в підпіллі. Як і «Братство», туніська головна ісламістська група, що називалася «Енахда», знову з'явилася, щоб відіграти головну роль у спробі сформувати новий демократичніший уряд. Проте, на відміну від «Братства», «Енахда» трактувала політичних супротивників більш примирливо й демонструвала бажання ділитися владою або й віддати її. І це не просто тому, що туніські ісламісти більш помірковані чи схильні до компромісу (хоча частково це так, особливо стосовно вищого керівництва країни). А тому що «Енахда» та інші актори туніської політики живуть у середовищі, для якого компроміс є кращою альтернативою конфлікту. Діє багато сил, які навзаєм врівноважуються. Як довели деякі дослідники, найважливішою причиною успіху Тунісу порівняно з Єгиптом є не те, що «всі сторони хотіли демократії, а те, що в усіх сторін був єдиний вибір — зійтися на демократії»[123].

Інституційний ландшафт у Тунісі багатший, ніж у Єгипті. «Енахда» — одна з організацій, що змагаються за владу. Вона протистоїть багатьом іншим акторам — від незалежного націонал-робітничого руху до нової політичної партії, яку підтримують союзники старого режиму, й просто до натовпу, який ладен повернутися на вулиці, якщо вважатиме, ніби «революцію» зрадили — гурт виявився потужною силою, що завадила «Енахді» перебрати владу в країні, як це намагалося зробити «Братство» в Єгипті[124].

У Тунісі впливовим гравцем у національній політиці була Національна профспілка, що входила до складу коаліції груп громадянського суспільства — включно з адвокатами, правозахисниками тощо, — які 2015 року одержали Нобелівську премію миру. Національна профспілка Тунісу відігравала інтегрувальну роль у боротьбі за незалежність країни в 1950-ті роки і завжди мала певну автономію від панівного режиму. А от Національна профспілка Єгипту завжди була певним продовженням держави й не мала національної легітимації, щоб ефективно відігравати незалежну роль після 2011 року. Якби Мубарак відкрив більше політичного простору в середині 2000-х і більше зробив для незалежності таких інститутів, як профспілка й судова влада, єгиптяни мали б кращі позиції для використання можливостей, створених на майдані Тахрір 2011 року. Натомість, принаймні наразі, цей момент лишився в минулому.

Але як самоспалення Мухаммеда Буазізі стало іскрою, що запалила весь регіон, так і історія боротьби Тунісу за демократію відлунює поза його межами, передусім у Єгипті. Перемоги Тунісу крихкі, і в майбутньому, напевно, траплятимуться відступи. Але його досвід є уроком для продемократичних сил регіону.

Туніський приклад демонструє важливість диверсифікованого інституційного ландшафту. Країна має яскраве громадянське суспільство, що виявляло активність на всіх сходинках переходу після Бен Алі. Часто продемократичні сили діють ізольовано від більшості населення — їх очолює інтелігенція, переважно у великих містах. Національна профспілка Тунісу, що нагадує «Солідарність» у Польщі, надала опозиції тривке опертя й легітимність серед населення. Багатство ландшафту стримувало радикальніші фракції, передусім серед ісламістів. Коли до конституції обговорювалися формулювання, що обмежували права жінок, виникло обурення феміністичних груп і інші члени громадянського суспільства змусили радикалів відступити. Нобелівську премію миру дали квартету туніських груп громадянського суспільства за їхню роль в опосередкованих дискусіях під час бурхливого процесу формування демократичного уряду. Хоча процес цей триває досі й триватиме ще довго, сила цих груп і їхня важлива роль були визнані вчасно.

Попереду в Тунісу ще багато небезпек. Із нього вийшло більше терористів ІДІЛ, ніж із будь-якої іншої країни; в державі також відбувалися терористичні напади. Проте його історія показує шлях створення демократичних можливостей на Близькому Сході й деінде: треба знаходити виборчі округи, що глибоко вкорінені в суспільство й мають широкі виходи на позаміські терени. Урок полягає в тому,