Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

Наприклад, атом має дієвість, але не дійсність. У цьому відображається загальна істина: абстракції не сягають до абсолютного. Вавилонська вежа побудована на фікції. Тут годі переконати того, хто не визнає, що власне її фундамент, яким є ряд чисел, відображає щонайпотужнішу абстракцію, універсальний ключ, на якому були відшліфовані всі культури. Але то всього тільки ключ.

Але повернімося до прем'єри «Фіґаро». Отже, вона провіщає Малий перехід. Хай там як, але коли Бомарше розбив ціпком шибки, залою пронісся свіжий вітер. У залі була тиснява, задуха тисла на груди, аж ось усе розвіялося: Бастилія, гільйотина, Аркольський міст[426], московська пожежа, Ватерлоо. Не кожне століття починалося з таким піднесенням.

Світова історія ще дуже молода порівняно з історією Землі й космічними процесами. Вплив зірок, їхній макроскопічний стиль особливо переконливим стає лише у великих періодах. Ми маємо уявлення тільки про деякі з них, які стають щораз важливішими, щойно починаємо в них заглиблюватися — Овен, Телець, Риби і врешті Водолій, який уже вимальовується. Це одиничні враження — ми знаємо лише частину знаків, і жоден із них не повторювався.

Власне, нам відомий перебіг менших і, по суті, людських одиниць виміру, які ми називаємо культурами і які були впорядковані Шпенґлером в одну систему. Тим часом з різних причин посилюється підозра, що саме наша культура не вкладатиметься у схему, оскільки залишає циклічну орбіту. Це може бути також наслідком тисячолітнього прискорення.

Усе це не означає, що той рух, який захоплює і водночас лякає нас, не підпорядкований жодному циклу, в прямолінійному поступі він спрямований до незвіданого.

Можливо, у всесвіті не існує руху, який не обертається навколо свого центру. Таким було теологічне переконання, з яким узгоджувалися механістичні й астрономічні, динамічні й статичні моделі світу. Натомість лінійний поступ видається сумнівним.

Тож якщо ми перейдемо на нову орбіту або, іншими словами, зазнаємо зміни, для якої нам бракує прикладів у світовій та культурній історії, то, очевидно, вона відбудеться поза нашою свідомістю. Тією ж мірою, якою цей рух «всередині кабіни» ставатиме точнішим, сама подорож ставатиме невизначеною, непевною та сумнівною.

За межами свідомості — ще не означає, що такий рух також перебуває за межами досвіду. Внутрішній досвід так співвідноситься із свідомістю, як маса айсберга з його видимою частиною. Проте своєю свідомістю ми можемо проникнути в його масу. З цього погляду, в нашому столітті були успішні дослідницькі подорожі, споріднені з глибоководними експедиціями.

Людина є мірилом речей, і зі збільшенням обсягу знань слово розширює свій діапазон. Внутрішнє знання йшло через амебу, змію, динозавра; воно почувалося як удома на Місяці ще задовго до того, як на ньому сів космічний корабель. Тут криється досвід процесів не лише світової історії, але й історії Землі, не лише часових, але й позачасових екскурсів. Багато з того, що сформувалося в релігіях, а також у міфах, могло стати «усвідомленим» тільки таким чином.

Тож активувати цей досвід є нашим найважливішим завданням.

Випадок Ваґнера[427]

Якщо ми розглядатимемо прем'єру «Фіґаро» як модель Малого, тобто секулярного, переходу, то як виявлятиме себе Великий перехід, тобто входження до нового дому? Перехід завжди означає також входження.

Передовсім, ми б не хотіли зосереджуватися на побічних міркуваннях — зокрема таких, як особливе наголошення на тому факті, що ми вперше відтоді, як може вестися мова про світову історію, не вступаємо в якийсь знак зодіака. З цим пов'язані інші питання, і серед них про те, чи одухотворення буде достатнім, щоб уберегтися від появи богів.

Отже, слід виявити обережність — в наступному викладі йдеться не про пошук відповіді на запитання, а лише про окреслення методики, в межах якої такі питання можна буде ставити.

Чим, наприклад, відрізняється «Випадок Ваґнера» від прем'єри «Фіґаро»? На перший погляд — своєю тривалістю, в тому сенсі, що він залишається актуальним уже більше ста років. Йому бракує вибуховості, хоча й скандалів вистачало. Йому також бракує власне політичного, хоча цей твір постійно втягувався у сферу політики. У Бомарше вогонь перейшов у дим, тоді як ваґнерівський вогонь знаходить усе нову поживу. Загалом це ніякий не вогонь у політичному чи соціальному сенсі. І в ті місцини, які він руйнує, навіть крізь гуготіння полум'я проникає тихеньке потріскування.

Бодлер мусив його чути. Тут він знайшов якраз те, що шукав у гашиші: «Дух одразу поринає у мрійливий стан, в якому він може досягти навіть ясновидіння, коли помічає нові взаємозв'язки феноменів світу, а саме такі, які очима звичного стану неспання неможливо помітити (…)»

Це сказано в єдиному есеї, який Бодлер присвятив музичній темі, коли після паризької прем'єри «Тангейзера» (1861) захищав Ваґнера від «йолопа фейлетоніста».

Уже сам концерт Ваґнера в «Salle des Italiens[428]» викликав у Бодлера своєрідну залежність. Він заходив у всі кав’ярні та кнайпи, де тільки було оголошення про виконання якогось твору Майстра.

З такою самою чи, можливо, ще більшою силою ця музика зворушила Ніцше. «Випадок Ваґнера» слід читати критично, як, по суті, того вимагає будь-яка полеміка. Цей твір було написано у туринський період, доленосного 1888 року, незадовго до психічного колапсу. При такому чтиві треба орієнтуватися за точками світла, за спалахуванням найменших кристалів, які можна побачити на шарі снігу при низькому сонці.

«Анархія атомів (…) ворожість хаосу, яка все більше впадає в око, якщо підійматися до все вищих форм організації (…) наш найбільший мініатюрист музики (…) до безміру розширив мовну здатність музики (…) музика, зроблена стихійно (…) спадок Геґеля (…) емансипує Ерду[429], найстарішу жінку Землі».

А поряд із цим — звороти й сентенції, на які був здатний тільки Ніцше: «Світ як християнське лайливе слово (…) ваґнерівського капельмейстера особливо в добу, яку нащадки з боязкою святобливістю колись назвуть класичною добою війни», і врешті цитата з Ваґнера: «Борімося з нашим честолюбством, породженим релігіями. І ніхто не