Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

Астральна субстанція є в речах, навіть коли ієрархія прихована. Вона є у Божому ягняті, хліві та яслах; і саме через це зірка є чимось більшим, ніж вказівником напрямку. Вона діє за необхідності; чи побачать її, то залежить від випадку, від руху хмар.

У цьому сенсі космічна подорож може примножити знання, але тільки в тих межах, яку надає Земля у своїх сублімаціях.

Оскільки історія має правила, можуть існувати факти, які до неї не пасують. Наприклад, як то оповідає Біблія, коли цар з'являється на мурі у місті, охопленому смертельною небезпекою, та вбиває свого сина, від чого обложники відступають, то це хоч і мало відбуватися в часи Геродота, але воно не пасує до системи. Навіть в цьому аспекті Старий Заповіт є справжньою скарбницею. Ґолдберґ[419] подає дивовижні речі у своїй «Критиці юдейського віровчення».

За певних обставин таку подію можна вписати в хронологію. Проте сама хронологія належить до найгрубіших історичних інструментів. «Кам'яна доба» у віддалених місцях сягає аж до нашого століття, і навіть у не таких віддалених — за своєю духовністю.

Як в історії криються невідповідні їй сюжети, так само й у мистецтві є сюжети, які не мають нічого спільного із закономірностями ні історії, ні мистецтва, а можливо, навіть шкодять обом.

Мистецтво рухається в рамках історії, що з цієї перспективи постає як історія мистецтва. Дії та предмети набувають через нього іншого висвітлення, вони проектуються в легшому медіумі. Так вони постають типовими, загальними, абстрактними, в концентрованому вигляді предметними, ідеальними, романтичними чи як там ще їх захочуть назвати. Навіть там, куди поширюється мистецтво, наприклад на політику, етику, релігію, воно залишається в системі. Його єдність безсумнівна, в просторовому сенсі — у дуже віддалених одна від одної країнах, а в часовому сенсі — у зміні стилів. Його відтинки подібні до сегментів тварини, які, хоч і можуть бути різними, але в їхній органічній єдності немає жодного сумніву.

У такому контексті прем'єра «Весілля Фігаро» позначає Малий перехід. Велике збудження від вистави не повинне вводити в оману. Воно нормальне в тому сенсі, в якому нормальними є великі зграї, повені, затемнення — повторювальні, можливо, навіть із частотою, яку можна обчислити. Збудження є вказівкою якраз на те, що модель є цілком і повністю усвідомленою. Революції та реформації неминуче належать до перебігу культури.

А що коли рух веде за межі орбіти, й тоді не лише відтинок історії, але історія як така ставиться під сумнів? І як політика не може обійтися тільки класичними методами, так само й мистецтво не може створити переконливої моделі. З поваленням богів падають статуї.

Поваленням уже ніхто не має перейматися; воно відбувається само собою. Бакунін вистрибував з екіпажа, скидав фрак і допомагав у знесенні будинку, на будівництві якого працював робітником. Леон Блуа замовляв собі візитівки з написом «Підприємець демонтажу». Ніцше перед «Сутінками богів» надіслав афоризм «Говорить молот».

Сьогодні це ґешефт для розбійників звалищ. Обкрадання трупів стало колективною сферою діяльності; треба шукати з ліхтарем тих, хто в цьому не бере участі. В Євангелії від Матвія (8:22) є у зв'язку з цим заспокійливі слова[420].

Хай там як, але спершу має відбуватись обвал. Проте тут є різниця: сповідувати рецепт Ніцше й валити те, що хоче впасти, або ж валити те, що вже впало. Тотемною твариною Ніцше був орел, а не шуліка. Щоправда, й цей останній є незамінним прибиральником; це довелося визнати навіть брахманам. Але за духом можна чітко визначити, хто належить до касти vidangeurs[421]. Такі поселяються біля хатин шкуродерів. «Un vautour: se nourissant plutôt de chair morte et de vidange que de chair vivante[422]» (Бюффон[423], Птахи, І, 248).

Але часто йдеться більше, ніж про необхідність. Про це писав Монтень: «Vous voyez souvent des hommes saints faire un grand vuidange d'excrements sans besoin aucun précédent[424]».

Гаразд, потріскування балок було чути, хоча й неточно потлумачено: в Німеччині, Росії, Франції, Англії, навіть в Америці — скрізь, де зростало планетарне напруження. Ніцше, Достоєвський, Блуа, Джозеф Конрад, а ще раніше Е. А. По, а ще Мелвілл, зокрема в «Беніто серено», — то вже стає лячно поряд з оптимізмом, що бурхливо розширюється: Золя, Волт Вітмен, «Salut au monde[425]», перші радіосигнали, Всесвітня виставка, Ейфелева вежа.

Зараз нам треба трішки пильніше дослухатися. Приховане не обов'язково має лежати за межами системи; для старих будівель це навіть нормально. Так само й духи та привиди можуть бути одомашненими й навіть раціоналізованими, як то намагалися зробити спіритисти, а парапсихологи роблять і досі. Приховане належить до затишності. Під Ейфелевою вежею даремно за ним шукати, зате доволі привабливою є думка взяти участь у її поваленні. Бомбардування повністю стерли старі квартали, а разом із ними — і деяких духів, замінивши їх технічними агрегатами.

Серед таких пейзажів можна відкласти молот убік — за умови, що ти не збираєшся використати його для геологічної розвідки. Все подальше є справою прибиральників. Те, що тут потріскує, провіщає щось інше, провіщає більше, ніж повалення. Нам вдалося ступити лише перші, ще непевні кроки за поріг доби випромінювання. Цей час потребує нового інструментарію — також і в духовній сфері.

Ще одна заувага на полях: тут може створитися враження, що технічний процес чинить вплив на міркування. Це вже припускали щодо «Заратустри»: мовляв, дарвінізм наклав на нього свій відбиток. Це те саме, що загнуздати коня від самого хвоста; адже на початку було слово. Саме за словом визначається поступ — байдуже, працюватимуть з м'язовою чи паровою силою, зі струмом чи з випромінюванням. Натомість світ речей є фіктивним; якби він знову й знову не спирався на слово й на поезію, він розвіявся б як дим. Навіть сьогодні докладають неабияких зусиль для повернення до слова, для