Іванна Желізна - Подарована Асмодею, Іванна Желізна

— А ти врятуй її. 

Ми з Тайпаном на останок киваємо один одному і я покидаю нашу засідку. 

З гвинтівкою перед собою, я обережно ступаю вздовж кухні. На диво, ніхто не виходить на зустріч. І це мене насторожує. Краще б хтось намагався вбити мене, ніж тихо сидів у засідці, очікуючи мого невірного руху. Я впевнений, що за мною пильно спостерігають. 

До сходів на другий поверх я з легкістю потрапляю. Мені не чинять опір. Та тривога зростає. З кожною сходинкою, що я підіймаюся вгору, моє серце завмирає. Страх паралізує його роботу і я на це ніяк не можу вплинути. Морок в мені ж знає за кого я боюся. І це явно не за себе, бо до смерті я давно готовий. 

Коридор другого поверху до болю знайомий. Я дивлюся на білі двері перед собою і стримуюся, щоб ганебно не схлипнути від спогадів з минулого. Це ж кімната мого сина, якого так безжально вбили. 

Тремтячою рукою я штовхаю двері уперед і завмираю…

— Ітоне? 

Моя маленька дівчина сидить прив’язана до стільця тоді, коли по її щоках стікають сльози. 

— Норо, — автомат випадає з рук.

У кілька кроків я долаю відстань, а далі падаю на коліна перед наляканим дівчам, втикаючись головою у її живіт. Мені хочеться на ньому залишити поцілунки, але часу обмаль.

— Ти ж не сон? Ти ж мене врятуєш? — у мене серце кров’ю обливається від хриплого і водночас такого рідного голосу.  

— Не сон. — Я беру себе в руки й тягнуся до мотузки, щоб звільнити Нору. Її тоненька шкіра й так понатиралася до крові через цих покидьків. — Скажи, що ти ціла. Благаю. 

— Ціла. Ми цілі…

— Який я це радий чути. 

Мотузка піддається маніпуляціям. Кілька хвилин і Нора вільна. Вона падає біля мене на коліна і піддається в обійми. 

— Встиг. Тепер все буде позаду, моя маленька. 

Та тільки за спиною чути стукіт чужих підборів по паркету.

— Я так не думаю…