Іванна Желізна - Подарована Асмодею, Іванна Желізна

Фінал Асмодей/Нора

— Я так не думаю…

Голова різко повертається назад і я бачу Ліліт, що навела пістолет на Нору. А точніше на її живіт. 

— Опусти зброю! — я намагаюся підвестися, закривши собою дівча. Проте розумію, якщо Ліліт захоче вистрілити, їй буде байдуже хто мішень. Однією кулею вб’є двох. 

— А якщо не опущу, то ти мене вб’єш? — дружина починає голосно сміятися, а я нарешті здогадуюся в чому справа. Ми не дарма у нашому старому будинку опинилися. 

— Ліліт, що з тобою коїться? Що ти тут в біса робиш? 

Я намагаюся контролювати свій голос, стримуючи лють. Але дружина і так прекрасно знає мене, тому ще більше насміхається з нашого з Норою уразливого стану. 

— Тайпан говорив правду. Закоханий вовк більше не хижак. Ти дивуєш мене, любий. 

Нора за моїми плечима тільки схлипує. Мені хочеться знову замкнути її у свої обійми й запевнити, що все буде добре. Та тільки терористи, що виросли за спиною Ліліт не дають мені навіть поворухнутися. 

— Випусти Нору з цього дому і ми спокійно поговоримо. Обіцяю, що все пройде без вибриків. 

— А ти хто такий, щоб ставити мені умови? Хто ти такий, Асмодею? 

— Той хто від тебе мокрого місця не залишить, якщо ти не заспокоїшся, — шиплю я.

І знову гучний сміх. 

— Боже, ти так і нічого не зрозумів? Невже ти справді думаєш, що досі маєш хоч якусь могутність?

У голові працюють шестерні, які змушують пазл в голові помалу складатися. Я тільки зараз розумію настільки був сліпим, що не помічав очевидні речі. Невже підлий зрадник весь цей час був під моїм носом, ділячи зі мною одну спальню?

— Здогадався? — Ліліт робить крок уперед, впираючись дулом пістолета у моє серце. — Хай друзі багатіють, вороги не бідніють, а я подивлюся в кінці, хто кого здолає в цій війні.

Ці слова мені вже говорив покійний губернатор Старк.

— То весь час за всім стояла ти? 

— Бінго, любий. І це було неймовірно сидіти у перших рядах, спостерігаючи за тим, як ти дурієш від страху втратити свою владу. 

— Сука.

Лють застилає очі. Я однією рукою перехоплюю кисть Ліліт, а іншою вибиваю пістолет. Дружина навіть не встигає зорієнтуватися, як я наводжу дуло на неї. 

— Вистрелиш у мене і побачиш як твоя маленька погань, з байстрюком під серцем, стікатиме кров’ю, — прокляття! Ліліт і про дитину знає. 

— Що ти хочеш від мене? Яка твоя ціль у цій війні, Кейт? — вперше за багато років я називаю дружину на ім'я. Мені хочеться хоч трохи протверезити її мозок, але натомість я бачу чорні очі Ліліт, сповнені ненависті та злості. 

— Я хочу все. Хочу, щоб все, що належало тобі, стало моїм. 

— Тобі потрібна влада? Хочеш керувати самотужки? Бо якщо так, то я готовий вступити. 

Демон вишкіряється, гарчить всередині, щоб я не схиляв голови. Та йому не відома та ціна, яку я можу заплатити. Я не готовий пожертвувати життям Нори та нашого малюка.  Не готовий знову винести біль від горя та втрати. Краще вмерти самому, аніж дивитися на стікаюче кров’ю тіло моєї дівчинки. 

— Ти не зрозумів, Ітоне. Я хочу абсолютно усе, — я прослідковую за поглядом дружини й бачу, як він зупиняється на животі Нори. 

— Ні! Навіть не думай про це. 

— Знаєш, що мені допомогло не зійти з розуму після вбивства нашого сина? 

— Не може зійти з розуму той, хто й так є безумним.

Ліліт криво посміхається, але монолог свій продовжує. 

— З дитинства я чула від батька, що жінка не може бути найманою вбивцею. Жінка не може перевершити чоловіка. Вона завжди буде недостатньо розумною і недостатньо жорстокою. Ти ж теж так думаєш? 

— Навіщо озвучувати очевидне?

— Щоб почути, що ти помиляєшся. Бо у цьому світі є набагато небезпечніші речі, ніж чоловіча самовпевненість. І це жіноча помста… Я жила нею і знала, що в один прекрасний день захлеснуться власною кров’ю ті, хто був причетним до смерті мого синочка. 

— Я його не вбивав!

— Ти мав зробити все, щоб його вберегти. Але не зробив, бо уявив себе Богом, якому підвладна доля. Ти винний у смерті нашого сина. Тільки ти! І я ненавиджу тебе за це. 

Очі Ліліт були наповнені кров’ю. Я дивився на ту кількість злоби та болю, що переповнювали дружину, і не міг зрозуміти, як раніше їх не побачив. 

Кейт була мертвою всередині. Напевно, її не стало у той день, коли цей будинок зірвали. Поруч зі мною залишилася оболонка, яка роками таїла в собі ненависті та злобу. Але я не міг засуджувати дружину. Бо тільки одному Богу відомий її біль. 

— Я себе сам за це ненавиджу. І до кінця життя буду замолювати цей гріх. Мені за нього відповідати. Але ти, Кейт, не бери на себе інший. Не брудни руки в крові Нори та її дитини, бо вони нічого поганого тобі не зробили. 

— А хто сказав, що я планую їх вбивати? 

Доки я намагаюся осмислити почуте, біля мене опиняється чотири терористи, які з легкістю вибивають зброю з моїх рук, змушуючи опуститися на коліна. Я намагаюся сіпнутися вперед, але мене міцно притискають до підлоги. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍