Айрін Ван - Звільни мене опівночі, Айрін Ван

 — Чому я його не відчула? — не може зрозуміти подруга, дорогою до маєтку.

— Думаю, це все Керан. Їм не потрібно, щоб Даріус дізнався швидше, ніж цього вимагають обставини. До повні ще одинадцять днів.

— Але Даріус запевняв, що його попередять, коли вони перетнуть кордон.

— Він їх продовжує недооцінювати й це найбільша його помилка.

 Повернувшись до будинку, на мене очікує ще один неприємний сюрприз. Увійшовши всередину ми застаємо Даріуса за вечерею і те, що відкривається перед моїми очима спрацьовує, як яскраве нагадування того, хто насправді переді мною. І це зовсім не людина. Я жалкую, що дозволила собі забути про це. Я відмовляюсь вірити у те, що бачу на власні очі. До сьогодні я була впевнена, що Даріус харчується донорською кров’ю, яку йому передають із його центру, принаймні так було з Олесею, та на ділі виявилось, що я просто сама себе намагалась в цьому переконати. 

 Не встигаю перевести дихання від побаченого жаху, як подруга кидається туди і я усвідомлюю, що зараз вона може втратити останній крихітний шанс повернутись до нормального життя. В останній момент я намагаюсь упіймати її за руку, та вона грубо мене відштовхує і я вдаряюсь головою об стіну.

— Ніко, отямся, — в мене, наче дежавю. Я знову чую голос Керана, який намагається вирвати мене із пітьми й повернути до світла, вкотре хочу піти за цим голосом, та зовсім не маю сил навіть, щоб розплющити очі. Біль… Відчуття сухості у роті й темрява, яка не хоче відпускати зі свого полону, а після волога, яку я відчуваю на своєму обличчі й пересохлих губах спрацьовує, наче магічне зілля, яке допомагає зібрати всю волю в кулак й вирватись зі згубних обіймів тіней.

— Керан? Це справді ти? Це сон? А може… — шепочу пересохлими вустами, помітивши його над собою зі склянкою в руках.

— Це не сон. Я справді тут. Тобі добряче дісталось, — швиденько кладе склянку з водою на стіл й ніжно бере мене за руку.

 Тільки зараз до мене повертаються спогади того, що сталось і я з жахом намагаюсь зрозуміти як все розвивалось далі, поки я була непритомною. Схоже удар об стіну мене вирубав і невідомо на скільки, та як тут опинився Керан  і куди поділись Даріус з Олесею для мене залишається загадкою. Та й чи Керан це насправді.

— Де Олеся? — роблю спробу підвестись й помічаю, що знаходжусь на дивані у тому ж місці, де побачила Даріуса «за вечерею». Від однієї тільки згадки різкий приступ нудоти змушує мене бути більш обережною з різкими рухами, щоб не втратити свідомість вже вдруге. Та зараз мене найбільше бентежить те, чи встигла Олеся випити крові.

— Упіймали нашу пташку — підходить до нас Ленхарт і я розумію, що зі мною й справді Керан, а не той, хто хоче, щоб я так думала. Він важко видихає й сідає поруч. — Ми обоє намагались відтягнути цей момент, та схоже нам таки доведеться змиритись.

— У нас ще є час, ми маємо ще одинадцять днів до повні, — заперечно мотаю головою, усвідомлюючи, що він має на увазі. Спрямовую свій погляд на серйозно налаштованого Керана. Він намагається зберігати спокій, та очі не можуть брехати.

— Мені шкода, та це станеться сьогодні й нам нічого вже не змінити.