Кадзуо Ісігуро - Похований велетень

дитина, я бачив те на власні очі. І я пообіцяв їй, що одного дня поверну її назад. Тепер я майже виріс, та й ви стоїте пліч-о-пліч зі мною, і навіть ті чоловіки побояться виступити проти нас обох. Я обдурив вас, воїне, та зрозумійте мої почуття і допоможіть мені, бо ж ми тепер так близько до неї.

— Мати, кажеш?.. І вона зараз неподалік?

— Так, воїне. Але не тут. Не в цьому проклятому місці.

— Що ти пам’ятаєш про чоловіків, котрі її забрали?

— Вони виглядали розлюченими, воїне, і звичними до вбивств. Жоден чоловік у селі не наважився того дня вийти супроти них.

— Сакси чи брити?

— То були брити, воїне. Їх було троє, і Стеффа казав, що вони, напевно, не так давно служили солдатами, бо він упізнав їхні солдатські звички. Мені тоді ще і п’яти років не було, інакше я би боровся за неї.

— Мою рідну матір також забрали, юний товаришу, тому я чудово тебе розумію. Я теж тоді був слабкою дитиною. То було в часи війни, і — за своєю наївністю — я, бачачи, скількох людей жорстоко вбивають і вішають, тоді зрадів, коли побачив, що вони їй посміхаються, бо повірив, що вони ставитимуться до неї добре та прихильно. Можливо, з тобою було так само, добродію Едвіне, коли ти був малий і ще не знав чоловічих підступів.

— Мою матір забрали в мирні часи, воїне, тому їй не заподіяли великої шкоди. Вона подорожує з краю в край, і, можливо, таке життя не надто й погане. Та вона прагне повернутися до мене, й ті, з ким вона подорожує, і справді іноді поводяться з нею жорстоко. Воїне, прийміть моє зізнання, та покарайте мене потім, а зараз допоможіть зустрітися лицем до лиця з її викрадачами, бо вона чекала на мене стільки років!..

Вістан спрямував на нього дивний погляд. Він наче от-от збирався щось сказати, але потому похитав головою й відійшов на декілька кроків од дерева, так ніби чогось соромився. Едвінові ще ніколи не доводилося бачити воїна в такому настрої, тож він здивовано за ним спостерігав.

— Я охоче пробачу тобі твій обман, добродію Едвіне, — нарешті сказав Вістан, знову повертаючись обличчям до нього. — І будь-яку іншу дрібну неправду, яку ти мені сказав. Незабаром я відв’яжу тебе від дерева і ми вирушимо назустріч тому ворогові, до котрого ти нас приведеш. Але натомість я попрошу тебе дещо мені пообіцяти.

— Скажіть що, воїне.

— Якщо мені судилося стріти тут свою загибель, а ти виживеш, то пообіцяй мені ось що. Що ти нестимеш у серці ненависть до бритів!

— Що ви маєте на увазі, воїне? До яких бритів?

— До всіх бритів, юний товаришу. Навіть до тих, котрі ставитимуться до тебе добре.

— Не розумію, воїне. Мені потрібно ненавидіти брита, котрий розділяє зі мною свій хліб? Чи рятує мене від ворога, як-от нещодавно зробив добрий сер Ґавейн?

— Є такі брити, котрі схиляють нас до того, щоби почувати до них повагу чи навіть любов. Кому, як не мені, це знати! Але зараз на нас чекають важливі та невідкладні справи, і те, що ми один до одного почуваємо, просто дурниця. Це брити за часів Артура вирізали наш народ. Це брити забрали наших матерів. Наш обов’язок — ненавидіти кожного чоловіка, жінку та дитину, в кому тече бритська кров. Отож, пообіцяй мені ось що. Якщо мені судилося загинути до того, як я встигну передати тобі свою майстерність, обіцяй, що плекатимеш у серці цю ненависть. І, якщо вона колись похитнеться чи почне згасати, дбайливо її затули, поки полум’я розгориться знову. Ти пообіцяєш мені це, добродію Едвіне?

— Добре, воїне, обіцяю. Та зараз я чую клич матері, а ми занадто довго затримуємось у цьому похмурому місці.

— Тоді ходімо до неї. Та будь готовий до найгіршого, бо може статися так, що ми прийдемо надто пізно, щоби її врятувати.

— Що ви хочете сказати, воїне? Як таке можливо? Я ж навіть у цю хвилину чую її погук!

— Тоді поспішімо на нього. Лише запам’ятай одну річ, мій юний товаришу. Навіть коли вже запізно для порятунку — ще не запізно для помсти. Тож нехай я ще раз почую твою обіцянку. Пообіцяй, що ненавидітимеш бритів аж до того дня, коли впадеш від ран чи під тягарем літ.

— Я охоче обіцяю вам це ще раз, воїне. Та відв’яжіть мене від цього дерева, бо тепер я добре знаю, в який бік нам іти.

Розділ тринадцятий

Коза, як спостеріг Аксель, почувалась у цій гірській місцевості зовсім як удома. Вона задоволено жувала колючу траву та верес, не звертаючи уваги на вітер чи на те, що ліва половина її тіла разом із ногами була значно нижче, ніж права. Тварина вміла несамовито шарпати навсібіч — у цьому не раз переконався Аксель під час сходження, — і надійно її прив’язати на той час, поки вони з Беатрис перепочивали, було непросто. Але він помітив засохле коріння, яке виступало зі землі, й старанно намотав на нього шворку.

З того місця, де вони сиділи, козу було видно як на долоні. Дві великі скелі, які прихилились одна до одної, мовби літнє подружжя, було видно ще знизу. Втім, Аксель сподівався, що їм пощастить знайти інше прикриття від вітру ще до того, як вони дістануться до тих скель. Одначе гірський схил був геть голий, і вони були змушені продовжувати шлях вузькою стежкою, а сіпання кози було таким самим несамовитим, як і пориви вітру. Діставшись нарешті до скель-близнюків, Аксель і Беатрис подумали, що сам Господь створив для них цей захисток, адже, хоч би як свистіли навколо шалені пориви вітру, вони відчували тільки легенькі порухи повітря. Незважаючи на це, вони все одно сіли близько одне біля одного, мов імітуючи скелі, які нависали над ними.

— Акселю, цілий цей край досі знизу перед нашими очима. Невже річка так нікуди нас і не винесла?

— Нас зупинило до того, як ми встигли заплисти далеко, принцесо.

— І ми знову піднімаємось угору.

— Саме так, принцесо. Боюся, дівчинка приховала від нас істинну складність цього завдання.

— Без сумніву, Акселю, вона говорила про це, як про легку прогулянку. Та хто ж її звинувачуватиме? Вона ще дитина, а турбот має більше, ніж можна