Кадзуо Ісігуро - Похований велетень

Приклавши долоню до лоба, Аксель спробував розгледіти, на що вказувала дружина, та врешті-решт похитав головою.

— Мій зір значно гірший за твій, принцесо. Я бачу долину за долиною там, гори спадають донизу, а крім того, нічого особливого.

— Отам, Акселю, стеж за моїм пальцем. Хіба це не солдати йдуть шеренгою?

— Так, тепер бачу. Тільки вони не рухаються.

— Вони рухаються, Акселю, і таки схоже на те, що це солдати, бо розтягнулись у довгу шеренгу.

— Принцесо, мої нещасні очі бачать лише те, що ті люди стоять на місці. І навіть якщо то солдати, вони надто далеко, щоби нас потурбувати. Мене більше тривожать грозові хмари, які пливуть на захід, адже вони принесуть біду швидше, ніж будь-які солдати на обрії.

— Твоя правда, муже, і мені цікаво, чи далеко нам іще йти. Дівчинка вчинила нечесно, сказавши, що дорога буде легка. Та хіба ми можемо її звинувачувати? Батьків нема, а вона мусить опікуватися молодшими братами. Вона, певно, була у відчаї, якщо вирішила попросити нас виконати її прохання.

— Сонце виглянуло з-за хмар, принцесо, і тепер мені їх видно вже ліпше. Це не солдати й узагалі не люди, а птахи, які сіли в ряд.

— Акселю, що за нісенітниця? Якби то були птахи, як ми взагалі змогли би їх звідси розгледіти?

— Вони ближче, ніж тобі здається, принцесо. Темні птахи розсілися рядком, як це часто буває в горах.

— Тоді чому, поки ми на них дивимося, жодна птаха не злетіла в повітря?

— Може, ще злетить, принцесо. І я, звичайно ж, не звинувачую ту дівчину, бо хіба ж вона не опинилась у великій біді? І що було би з нами, якби вона нам не допомогла, бо ми ж промокли до нитки і тремтіли від холоду, коли її зустріли? Крім того, принцесо, наскільки я пам’ятаю, не лише дівчинка хотіла, щоби ми відвели козу до каїрну велетня. Тобі ж також страшенно хотілося це зробити, й відтоді ще навіть години не минуло, хіба не так?

— Мені й досі хочеться, Акселю. Хіба ж не було би чудово, якби Квериґ убили, а імла розвіялася? Просто коли я дивлюся, як ця коза жує землю, то мені важко повірити, що таке дурне створіння може впоратися з великою драконкою.

Уранці, коли вони натрапили на маленький кам’яний будиночок, коза їла з таким самим апетитом. Будиночка, який заховався в тіні біля підніжжя загрозливої скелі, було легко не помітити, і, навіть коли Беатрис указала на нього, Аксель помилково подумав, що це — вхід до поселення, схожого на їхнє, виритого глибоко у схилі гори. Лише підійшовши ближче, він зрозумів, що це — окрема будівля, в якій і стіни, і дах було вимурувано з уламків темно-сірого каменю. Уздовж схилу з великої висоти спадала тоненька цівка води, збираючись неподалік будиночка в маленьке озерце, і звідти витікала вниз — туди, де земля різко спадала, зникаючи з очей. Неподалік від будиночка було маленьке обгороджене пасовище, яке зараз заливало яскраве ранкове сонце, і цим пасовищем походжала одна-єдина коза. Тварина, як і зазвичай, була перейнята їжею, та тієї миті перестала жувати і вражено глипала на Акселя з Беатрис.

Одначе діти й далі не помічали їхньої присутності. Дівчина та двоє її молодших братів стояли на краю канави, спиною до гостей, і зосереджено розглядали щось у себе під ногами. Один із хлопчиків присів і швиргонув щось у канаву, спонукавши дівчину хутко схопити його за руку й відтягнути назад.

— Акселю, що вони там таке роблять? — запитала Беатрис. — Вигадують якісь збитки, не інакше, а молодші ще такі малі, що можуть мимохіть упасти вниз.

Коли вони пройшли повз козу, а діти все ще їх не помічали, Аксель якомога м’якше гукнув: «Бог у поміч!» Усі троє стривожено повернулися.

Винуваті обличчя дітей підтверджували припущення Беатрис про якусь витівку, та дівчинка — на голову вища за хлопців — швидко оговталася й усміхнулася.

— Старці! Ласкаво просимо! Щойно вчора ввечері ми молилися Господові, щоби він вас послав, — і ось ви прийшли. Заходьте! Заходьте!

Вона рушила до них багнистою травою, розбризкуючи навсібіч болото, а брати хвостиком пошкандибали за нею.

— Ти помилилася, дитино, — сказав Аксель. — Ми лише двійко заблукалих мандрівників, змерзлих і втомлених. Наш одяг промокнув у річці, де зовсім нещодавно на нас напали дикі ельфи. Чи могла би ти покликати матір або батька, щоби вони дозволили нам погрітись і обсохнути біля вогню?

— Ми не помилилися, пане! Учора ввечері ми молилися Господові Ісусу — й ось ви прийшли! Прошу, старці, заходьте в дім — вогонь іще горить.

— Але де ж твої батьки, дитино? — спитала Беатрис. — Хоч які ми втомлені, та не зайдемо без запрошення, а зачекаємо, поки господиня чи господар покличуть нас увійти.

— Крім нас трьох, тут нікого немає, тому можете вважати господинею дому мене! Будь ласка, заходьте й зігрійтеся. До балки підвішено мішок, у якому є їжа, а поруч із багаттям лежать дрова, щоби підкидати їх у вогонь. Заходьте, старці, й відпочивайте спокійно. Ми вас не тривожитимемо, бо нам потрібно попоратися біля кози.

— Щиро вдячні за твою доброту, дитино, — сказав Аксель. — Але скажи, чи далеко звідси до найближчого села?

Обличчям дівчинки пробігла тінь, і вона переглянулася з братами, котрі тепер вишикувалися поруч із нею. Потому вона знов усміхнулась і сказала:

— Ми дуже високо в горах, пане. Звідси до будь-якого села ще дуже далеко, тому, будь ласка, залишіться тут із нами і прийміть тепло нашого вогню та їжу, яку ми вам пропонуємо. Ви, певно, дуже втомились, і я бачу, як ви обоє тремтите від вітру. Тому, будь ласка, жодних розмов про те, щоб іти кудись далі. Заходьте й відпочивайте, старці, бо ж ми так довго на вас чекали!

— Що такого цікавого в тій канаві? — раптом запитала Беатрис.

— О, нічого, пані! Взагалі нічого! Але чому ж ви досі стоїте на вітрі в мокрому одязі? Хіба ви не хочете прийняти нашу гостинність і перепочити біля нашого вогню? Бачите, як дим піднімається над дахом?

* * *

— Дивись! — Аксель відхилився від скелі й на щось показав. — Птаха злетіла в небо. Хіба я не казав, принцесо, що то птахи сидять