Софія Чайка - Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка

Сестра не плакала, хоча й говорила з напругою в голосі. А ще в ньому відчувався ледь помітний страх. Нічого дивного. Брат, на якого вона звикла покладатися, працював далеко від дому, а батько захворів. Дівчинка — вже досить велика, щоб розуміти всі можливі наслідки, але ще дитина, коли справа стосувалася практичного боку питання. Знаючи про її непрості стосунки з матір'ю, Остап сумнівався, що Тома звернеться до неї за допомогою. З розмови він зрозумів, що сестра не збирається повертатися в безлюдний будинок.

Закінчивши розмову, він подумував, чи не зателефонувати Яні. Її номер він вивчив напам'ять. Але потім вирішив, що не хоче прощатися з нею телефоном — нічого не пояснивши, не поглянувши в очі. Він простягнув телефон Хелені й погодився з висновком, що читався на її обличчі:

— Мені потрібно терміново летіти до Торонто.

Хелена кивнула з явним полегшенням.

— Я вже замовила нам два квитки на найближчий рейс з Києва. Якщо ти поквапишся, ми встигнемо дістатися туди літаком. Якщо немає, доведеться летіти наступним рейсом — завтра, після обіду.

Він розумів, що Хелена зробила йому послугу, виконавши усю цю роботу, але просте «дякую», після всіх тих бридких слів, які вона наговорила Яні, далося йому важко.

Те, що вона летить разом з ним, теж має розумне пояснення. Їй більше нічого тут робити, якщо він збирається додому. Але як пояснити усе це Яні? До всього іншого, її ще потрібно знайти.

Остап зірвався з місця, шкірою відчуваючи, як мчать секунди.

— Ти куди?

Хелена не відставала, чіпляючись за його рукав.

— В ізолятор. Там моя сумка. Іди до готелю збирати речі. Я скоро приїду. Потрібно виписатися звідти.

— Ти ж не збираєшся...

— Я вже все сказав.

— ... шукати її?

— Хелено, у мене немає часу на розмови з тобою.

— А з нею? — Він нічого не відповів, і Хелена смикнула його за руку, намагаючись зупинити. — Ти не можеш наплювати на здоров'я батька заради чужої дівчини.

Навіть сліпий або глухий помітив би, що Хелена користувалася будь-якою нагодою, щоб зруйнувати ще крихкі стосунки між ним та Яною. А він не страждав жодною з цих недуг.

Остап тихо вилаявся. Він не уявляв собі, як перебуде тривалий спільний політ з цією жінкою. Кожне промовлене нею слово викликало в Остапа роздратування. Тільки хвилювання за батька змушувало його опанувати себе.

— Чекай на мене в готелі.

У плащі з перекинутою через плече сумкою Остап увірвався до приймального покою. Він не знав, де ще можна знайти Яну. Але й там її не виявилося.

Остап глянув на годинник і зрозумів, що більше не може займатися пошуками коханої. Він уже збирався попросити мобільний телефон у чергової медсестри, коли почув знайомий голос у вестибюлі.

Вискочивши з кабінету, Остап ледь не зіткнувся з Яною й обійняв її, хоча вона й не збиралася падати. Йому страшенно захотілося зробити це, притиснутися міцно й тримати так якомога довше. Час знову був не на їхньому боці.

Неохоче випускаючи дівчину з обіймів, Остап зауважив, що Яна вже одягнена в пальто. Зібралася додому. Без нього. Хелена постаралася на славу, а у нього навіть немає можливості як слід виправдатися та попрощатися. Що ж, він зробить те, що зуміє.

— Я тебе шукав. Мій телефон розрядився.

— А я переодягалася.

Помітивши його сумку, Яна підійняла очі й прошепотіла:

— Ти повертаєшся до готелю?

Насторожений погляд, трохи насуплені брови, невпевнений жест, яким вона поправила волосся — все це викликало в ньому неймовірну ніжність і таку ж сильний біль від майбутньої розлуки. Будь-які слово губилися перед його почуттями.

— Вийдемо на вулицю. Мені потрібно дещо тобі сказати.

Яна мовчки кивнула. Куточок її рота сіпнувся. Від цього вона стала виглядати ще вразливішою.

Остап узяв її за руку та повів за собою, думаючи лише про те, як йому не хочеться залишати кохану. Адже ще невідомо, скільки пройде часу, перш ніж їм знову вдасться зустрітися.

Вони зупинилися недалеко від входу, в темряві, якомога далі від цікавих очей. Але навіть при такому освітленні Остап бачив широко розплющені, стурбовані очі Яни. Він обійняв її, поцілував коротко та міцно, а потім відсторонився, не відпускаючи, вдивляючись в обличчя, намагаючись надивитися на всі дні розлуки наперед.

— Щось трапилося? У тебе такий вигляд...

— Мій батько потрапив до лікарні з серцевим нападом.

— О! Як він?

— За словами сестри судити важко. Вона — не медик. Батько — в палаті інтенсивної терапії. До того ж Тома ще школярка й доглядати за нею нікому. Загалом... мені потрібно летіти.

Яна притулилася до його грудей й прошепотіла:

— Звісно.

— Хелена вже замовила квитки. Нам потрібно терміново дістатися до Києва, щоб встигнути на найближчий рейс.

— Я розумію.