Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- І це все, все, що ти хотів мені показати? – запитала я недовірливо.

-- Хіба ти не бачиш, що в ній описується злочин проти твого батька?

-- Цього замало, Раю. Того, що ти мені даєш після десяти років – замало. Я проїхала пів світу, щоб прибути сюди після того, як отримала твоє обнадійливе повідомлення. Вже майже рік я не бачила своєї донечки, а ти мені розповідаєш якісь здогадки про те, що його отруїв хлопчик. І це все?

-- І це все? – повторив він. – Я поїхав за ним у Святу Землю, шукав серед облич усіх паломників, блукав у тисячах печер, де, як казали, жив той чи інший пустельник.

-- І не знайшов, бо він мертвий! В тебе немає нічого, хай тобі чорт, -- крикнула я. В Аквітанії ми завжди доходили до криків, судячи з усього, в цій жалюгідній копії дому ми будемо поводитися так само.

Рай зробив безпомічний жест, від якого навіть мені стало боляче.

-- А ти що з‘ясувала за десять років? Ти була ближче до Компостели, в твоєму розпорядженні були всі аквітанські коти. Я принаймні відвідав його гробницю, підкупив єпископа Дієго Хельміреса, щоб він вчинив святотатство і відкрив її та обслідував в священному приміщенні труп, так і не довідавшись чи він належав моєму брату. А ти відвідала гробницю свого батька?

-- Гадаєш, я могла залишити в‘язницю в Сіте? Гадаєш, франки мені це дозволили?

Як розповісти йому про Галерана, як розповісти, що я була б в небезпеці, якби зробила ще хоча б крок, як розповісти про жахливе вбивство нашої любої Адамар, як повідомити про викидня і що Галеран був здатний вбити мого сина. А якщо він підслуховував, він або хтось з його людей? Ні, я була навчена гірким досвідом, а певні уроки не забуваються. Євнуха краще навіть не згадувати. Від нього в моєму житті тільки жорстока смерть.

“Я досі надто сильно кохаю тебе і не хочу ставити під загрозу, коханий Раю”, водночас промовчала я.

-- Знаю, ти боїшся, що за нами стежать, правду кажучи, я теж, -- прошепотіла я. – Тому ми поговоримо про це тільки тут і зараз, пошепки, настільки ми ризикуємо. Вислухай мене, Раю.

Він наблизився з певним побоюванням, будь-хто, хто нас би побачив, міг неправильно тлумачити цю сцену.

-- Поглянь мені у вічі й відповідай: чому Астролябіо поїхав з тобою в Святу Землю?

-- З вірності, він вважав, що буде кориснішим нашому роду тут, допомагаючи мені облаштувати нашу власну Аквітанію. А ще через журбу, його сильно вразило зникнення твого батька, вони завжди були дуже близькими. Протягом цих років ми часто сперечалися, кожного разу, коли я вирушав за якоюсь чуткою про схожого на брата пустельника, він казав мені, що я марную час, що я повинен змиритися з його смертю. Я ніколи його не слухав, можливо це нас трохи віддалило, але тепер, коли він помер від старості, мені його бракує більше ніж рідного батька.

-- Мені потрібна правда, Раю. Ти нічого не знаєш про жовтих жаб?

Я глянула в його блакитні очі й побачила тільки збентеження, ледь не кепкування.

-- Що це за жарт, небого? Ти проїхала пів світу, щоб покепкувати наді мною? Чи ти мариш від втоми після подорожі?

-- Це не маячня, -- сказала я пошепки. – Твоя мати наказала вбити Товстого короля тією самою отрутою, що вбила батька. Астролябіо розпізнав цю отруту, він знав як добути її зі шкіри рідкісних жаб. Тільки вони й аквітанський кіт здійснили вбивство, щоб помститися за батька, навіть Адамар про це нічого не знала. Але ми з нею зустріли на ринку в Парижі торговця, що продавав жаби, проте він загинув під час пожежі у Вітрі перш ніж я змогла запитати про його клієнтів чи постачальників. Правду кажучи, саме тому я приїхала аж в Святу Землю, Раю. Астролябіо мертвий, але я з дитинства пам‘ятаю, що він постійно щось записував і зберігав усе записане. Хочу оглянути його покої, може знайду щось, що дозволить мені продовжити пошуки. А ще хочу розпитати близьких йому людей, може ще хтось знав про ту отруту.

Рай довго мовчав.

-- Отже, мати й Астролябіо… -- пробурмотів він задумливо. – Стільки років замовчувань і брехні. Скільки життя ми з тобою змарнували з тієї нещасної Великої п‘ятниці.

-- Ти теж не такий вже невинний. Навіщо ти мене сюди заманив під претекстом легенди про дона Гайфероса? Я вже можу розпізнати, коли від мене щось хочуть.

-- Тоді я буду щирим: Аквітанія може допомогти відвоювати Едесу.

-- Аквітанія?

-- Прокинься, Елеоноро. Держави хрестоносців це химера, яку дуже важко утримувати.

-- Про що ти говориш? Що тут відбувається, Раю?

-- Нур ад-Дін, люба небого. Син Зенті, ось що відбувається. Все, що ти бачиш, невдовзі зникне. – Він вказав на міст, червоні й білі стіни, бездоганні вежі палаців, що здіймалися до неба. -- Нур ад-Дін такий… могутній. Я потребую вас, потребую вас всіх: французів, германців, аквітанців. Я потребую всі війська. Немає часу на минуле, на те, щоб серед руїн продовжувати пошуки вбивці мого брати чи його привиду. Невдовзі це ми будемо вбитими.

Я поглянула навколо, на маленьку Аквітанію, яку Рай збудував за десять років. Я не могла уявити собі її в руїнах.

-- Я тебе підтримаю, аквітанські барони тебе підтримають: вони мені вірні і я привезла їх з собою, -- сказала я.

-- Цього замало.

-- Мій чоловік їде в Єрусалим, щоб спокутати провину за Спалене Вітрі, але погодиться залишитися і допомогти тобі. Не бійся, хоча ми й багато в чому не сходимося, він тепер розумний король і підтримає тебе.

-- Радий це чути, -- пробурмотів він, досі напружений.

-- Але за це я попрошу в тебе дві дуже делікатні послуги. Поводь себе відповідно.

-- Добре, -- погодився він. – Про що йдеться?

-- Я хочу, щоб ти дізнався про минуле