Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Тьєрі де Галерана. Але не через аквітанських котів, хоча в це важко повірити, їх контролюють.

-- Твої слова мене непокоять.

-- Просто зроби це. Інша послуга, яку я хочу попросити в тебе, маленька, але візьмися за неї негайно.

-- Про що йдеться?

-- Пам‘ятаєш Ставок Диявола?

-- Ліє… -- почав він. – Досить спогадів, будь ласка.

-- Я говорю не про спогади. Послуга абсолютно практична. Я хочу, щоб ти дещо відправив. Відправиш його кораблем, а Аліса отримає в Сіте.

І я прошепотіла йому на вухо свою вимогу.

-- Послуга клопітка, але дрібна, -- погодився він, знизавши плечима. – Це все що ти просиш в принца Антіохського?

Я спокійно посміхнулася, підняла голову і закрила очі, дозволивши, щоб сонце гріло мені обличчя.

-- Ти й далі дотримуєшся вчення стоїків? – запитала я.

-- Я ще не знайшов кращої філософії життя, -- відповів він.

-- Я теж. Як казав Епіктет:” Sustine et abstine”.

-- Терпи і утримуйся, - переклав Рай. – Саме так.

-- Я навчилася відмовлятися від того, чого не можу досягти, -- сказала я. – І це зречення, на диво, зробило моє життя набагато легшим. Я вже не прошу того, чого мені не дадуть, любий дядьку. Вже не прошу.

 

53 Асамблея

ЕЛЕОНОРА

Антіохія, 1148

Людовик чекав на мене на одній з терас в наших розкішних покоях, під оливковим деревом. Здавалося, приголомшливі види на стіни з вежами його зовсім не вражали.

-- Нам потрібно приготуватися до асамблеї, -- сказала я, підійшовши до нього.

-- Я знаю, звідки ти повертаєшся. Взагалі-то, всі барони, що беруть участь в хрестовому поході, знають, звідки ти повертаєшся, -- відповів він з нахмуреним обличчям. – Минуло стільки років, а ти не позбулася своєї пристрасті переодягатися на березі річки.

Отже, за мною знов шпигує і контролює Галеран або його люди. За час його відсутності нічого не змінилося. Він з‘являвся в моєму житті й пропадав, але його загрозлива присутність ніколи повністю не зникала.

-- Не буду заперечувати. Я зустрічалася з дядьком. Минула купа часу відколи він залишив Аквітанію, в нас назбиралися тисячі невідкладних справ.

-- Злі язики так і кажуть.

Я глянула на нього з недовірою.

-- Ти ревнуєш? Ти король, ти понад пліткарями в тавернах.

-- Важко зберігати королівську гідність, коли всі барони кидають на мене глузливі погляди, для них я звичайний рогоносець. Я завжди волів не звертати уваги на історії, що розповідали про кохання між дядьком і небогою, але тепер це Галеран повідомляє про те, що бачив особисто. Галеран. Який ніколи не повторював чуток.

-- Ти змучений після довгої подорожі, й твоя слабість відчиняє двері перед плітками, ти віриш в чутки й дозволяєш їм виграти. А те що було між нами? З тієї довіри не залишилося нічого? Досить слова іншого чоловіка і ти починаєш сумніватися?

Вираз обличчя Людовика не змінився.

Я здалася, безсила. Я не могла боротися проти Галерана. Колись, дуже давно, я гадала, що так, що була хитрою і мала владу. Ця фата-моргана забрала два життя.

-- Тобі повинно бути досить мого слова, що між дядьком і мною нічого немає.

-- Коли ми познайомилися, в сповідальні, ти сказала мені, що твоє серце належить іншому. В глибині душі я завжди вважав, що тим іншим є твій дядько. Якщо твоє слово – це слово королеви, слово дружини, якщо між нами було хоч слово правди… скажи, скажи мені зараз, раз і назавжди: було щось між вами, дядьком і небогою? Ви займалися інцестом?

Я мовчала. Якщо ми не могли признати цього, коли були на самоті, то тим більше за цих обставин, в Святій Землі, обоє в шлюбі, оточені військом франків і моїх аквітанських баронів.

І Людовик здався: знаю, що він чекав на мою відповідь, знаю, що в його очах була надія на щирість, але він і гадки не мав, про що просить.

І там, під оливковим деревом, він востаннє відвів від мене свій погляд.

-- Я не можу дивитися на тебе. Ти завжди сяєш. Одягнена, гола. Уві сні й коли прокидаєшся. Знаєш, як важко бути темною планетою поряд з сонцем? Мене втомило твоє світло. Втомило, я виснажений. Відпочинемо тут кілька днів і вирушаємо в Єрусалим.

“Кілька днів?”, подумала я в розпачі.

-- Навіщо так поспішати? Ми щойно приїхали.

-- Наша мета – Єрусалим, нічого не змінилося. Бачиш цю чорну землю? – закричав він, показуючи невеличкий шкіряний мішечок. – Це зі Спаленого Вітрі. Моя душа потребує, щоб я поховав цю жменю землі в Єрусалимі. З роками цей тягар не став легшим. Навпаки, він гнітить мене щораз більше.

Я збиралася відповісти, але в цю мить в нас за спиною відкашлялася одна з дам Рая, хтозна скільки часу вона там була.

-- Наш принц очікує Вас на асамблеї, Ваші Величності, -- сказала вона окситанською мовою.

-- Передайте йому, що ми зараз будемо, -- відповіла я.

Не промовивши й слова, я пішла відповідно одягнутися. Вже в коридорі, ми йшли за нею, зберігаючи поміж нас напружену тишу.

Інцест, як він смів говорити про інцест? Наші відносини з Раєм були чимось значно більшим, це не був брудний акт інцесту.

Коли ми зайшли в салон, я побачила, що Рай вирядився і сяяв у всій своїй красі, схожий на батька, яким я його пам‘ятала. Він відчув наш настрій з одного погляду, і не дивлячись на це посміхнувся нам.

Посеред столу була розкладена велика мапа регіону. Жестом він вказав, що ми можемо сісти навколо, поруч з баронами з Ради. Наші найвидатніші васали вже прибули й очікувально дивилися на нас. Без подальших зволікань зібрання почалося.

-- Боюся, на сьогоднішній асамблеї нас всіх підганяє