Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

із Кремля на збереження, але Сталін залишився на місці й продовжував правити. Ленінград стояв у облозі, Мінськ і Київ було захоплено, але Москва боронилася під упертим командуванням Сталіна. 6 листопада Сталін виклично звернувся до радянських громадян. Завваживши, що німці свою кампанію назвали «війною на знищення», він пообіцяв їм те саме. У цій промові він один-єдиний раз згадав німецькі вбивства євреїв. Однак назвавши нацистський режим охочою до «погромів» імперією, він був дуже далеким від правдивої характеристики тривалого масового вбивства. Мінських євреїв, що їх завезено в Тучинку 7 листопада (на радянське свято), розстріляно 9 листопада (на націонал-соціалістичне свято). Слідом за ними пішли ще 5 тисяч жертв. Традиційні імперії ніколи не робили з євреями чогось подібного. Впродовж будь-якого дня у другій половині 1941 року німці розстріляли більше євреїв, аніж загинуло у погромах за цілу історію Російської Імперії[454].

Німецькі вбивства євреїв ніколи не відігравали значної ролі у радянському баченні війни. Із сталіністського погляду вагу мало не вбивство євреїв, а можливості політичних тлумачень цього вбивства. Німецьке ототожнення євреїв із комунізмом було не лише переконанням нацистів і приводом для масового вбивства; це ототожнення було також пропагандистською зброєю у боротьбі проти Радянського Союзу. Якщо Радянський Союз був всього лише єврейською імперією, то, звісно, (за логікою нацистів) величезна більшість радянських громадян не мала підстав його боронити. Таким чином, у листопаді 1941 року Сталін готував не лише військову, а й ідеологічну оборону Радянського Союзу. Всупереч твердженням німців, СССР не був державою євреїв; він був державою радянських народів, першими серед яких були росіяни. 7 листопада, поки євреї Мінська йшли через місто назустріч своїй смерті, Сталін оглядав військовий парад у Москві. Щоб підняти дух свого радянського населення і показати впевненість перед німцями, він відкликав червоноармійські дивізії з оборонних позицій на захід від Москви і змусив маршувати проспектами міста. У зверненні того дня він закликав радянський народ наслідувати приклад їхніх «великих предків» і згадав шістьох дореволюційних військових героїв — усі вони були росіянами. У мить відчаю радянський очільник апелював до російського націоналізму[455].

Сталін пов’язував себе і свій народ із давнішою Російською імперією, яку лише днем раніше згадував у зв’язку з погромами євреїв. Прикликаючи героїв дореволюційної історії Росії, генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу мусив радити собі із їхніми привидами. Помістивши росіян у осердя історії, він імпліцитно применшував роль інших радянських народів, разом із тими, які від німецької окупації постраждали більше за росіян. Якщо, як сказав близький товариш Сталіна Вячеслав Молотов, ішлося про «велику вітчизняну війну,» то що було Вітчизною — Росія, а чи Радянський Союз? Якщо конфлікт був війною на захист Росії, то яке місце у ньому займали німецькі масові вбивства євреїв?

Публічний антисемітизм Гітлера поставив Сталіна, як і очільників усіх Союзних держав, перед глибокою дилемою. Гітлер сказав, що Союзники боролися за євреїв, а отже (побоючись, що населення їхніх країн із цим погодиться), Союзники мусили наполягати на тому, що борються за визволення пригноблених народів (але не євреїв зокрема). Сталінова відповідь на Гітлерову пропаганду впливала на історію Радянського Союзу аж до його розпаду: всі жертви вбивчої політики німців були «радянськими громадянами», але найбільшим із радянських народів були росіяни. Один із головних пропагандистів Сталіна Александр Щербаков розтлумачив цю лінію у січні 1942 року: «Російський народ — перший серед рівних у сім’ї народів СССР — несе головну вагу в боротьбі з німецькими окупантами». На той час, коли Щербаков виголосив ці слова, німці на схід від лінії Молотова-Рібентропа убили мільйон євреїв, серед яких близько 190 тисяч — у Білорусі[456].

Коли до мінського гетто, що залишилося без електроенергії та палива, прийшла холодна зима, євреї називали Мінськ «мертвим містом». Узимку 1941–1942 років у Мінську розташувалося найбільше гетто на території довоєнного Радянського Союзу, в якому мешкало близько 70 тисяч євреїв. За останнім радянським переписом населення (у 1939 році), серед 239 тисяч мешканців Мінська євреїв було близько 71 тисячі. Частина з народжених у місті євреїв утекли, перш ніж німці захопили його наприкінці червня 1941 року. Ще тисячі загинули влітку і восени; з іншого боку, єврейське населення міста зросло за рахунок тих, що раніше втекли сюди з Польщі. Ці польські євреї у 1939 році втекли від німецького вторгнення, але не зрушили далі після того, як у 1941 році німецькі війська їх наздогнали. Дорога на схід відтепер була для них закрита. Коли з цих земель зникла радянська влада, то закінчилися і радянські депортації, які, за всієї своєї вбивчості, берегли польських євреїв від німецьких куль. Неможливим став і порятунок, подібний до того, що його у 1940 році в Литві зорганізував японський шпигун Сугігара[457].

Мінськ був провінційною столицею генерал-комісаріату Білорусь. Генерал-комісаріат займав близько чверті радянської Білорусі: східна її частина залишалася під військовою адміністрацією, південну приєднано до райхскомісаріату Україна, а Бялисток занексував Райх. Разом із трьома окупованими балтійськими державами генерал-комісаріат Білорусь утворював райхскомісаріат Остлянд. Білоруські євреї, чи то на землях, підвладних цивільній окупаційній владі, чи у східнішій зоні військової окупації, опинилися в тилу операції «Тайфун». З наступом Вермахту вони гинули; коли Вермахт застрягав, частину з них на якийсь час залишали живими. Неспроможність німців захопити Москву наприкінці 1941 року врятувала решту євреїв Мінська, принаймні тимчасово. Поки підкріплені з Далекого Сходу дивізії Червоної армії тримали оборону радянської столиці, батальйони німецької поліції порядку було переміщено на фронт. Саме на цих поліцаях за інших обставин лежало б завдання розстрілювати євреїв. Коли в кінці листопада німецький наступ загруз, армія зрозуміла, що чобіт і шинелей, відібраних від мертвих або полонених радянських солдатів, не вистачить на холодну зиму. Єврейським робітникам у Мінську доведеться виготовляти нові шинелі й чоботи, а отже, життя їм доведеться зберегти до кінця зими[458].

Оскільки Москва трималася, німці мусили відмовитися від початкових планів щодо Мінська: місто не можна було заморити голодом; навколишні землі не можна було очистити від селян; якась частина його євреїв муситиме ще певний час жити. Німці ствердили свою зверхність у Мінську, змусивши колони військовополонених маршувати через гетто і місто. В кінці 1941 року, коли військовополонені з великою ймовірністю вмирали від голоду, частина їх врятувалася втечею саме до мінського гетто. Воно на той час усе ще було місцем безпечнішим за табори військовополонених. Тут упродовж останніх декількох місяців 1941 року загинуло менше людей, аніж у ближніх