Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

У Луцьку євреї становили близько половини населення і налічували, може, з 10 тисяч осіб. У грудні 1941 року євреїв зігнано в гетто, де німці встановили юденрат. Переважно юденрати існували для того, щоб видурювати коштовності взамін на різноманітні відтермінування страт, часом справжні, а часом удавані. Як правило, німці формували також і єврейську поліцію, яку застосовували для того, щоб створювати гетто, а потім — щоб їх зачищати. 20 серпня 1942 року місцева єврейська поліція в Луцьку вирушила на пошуки євреїв, що могли переховуватися. Того ж дня єврейських чоловіків відіслано до лісів біля Гіркої Полонки, що лежала за сім кілометрів від міста, щоб копати ями. Німці, що стерегли їх, не намагалися приховати своїх намірів. Вони сказали чоловікам копати як слід, оскільки наступного дня у ями ляжуть їхні дружини й матері. 21 серпня жінок і дітей Луцька забрали в Гірку Полонку. Німці їли, пили, сміялися й змушували жінок повторювати: «Оскільки я єврейка, то не маю права жити». Після цього жінок групами по п’ять змушували роздягатися і голими клякати над ямами. Наступна група роздягнених жінок мусила лягати зверху на перший шар трупів, де їх розстрілювали. Того ж дня єврейських чоловіків зігнано на подвір’я луцького замку і вбито[449].

У Ковелі євреї також становили близько половини населення міста і налічували близько 14 тисяч осіб. У травні 1942 року єврейських мешканців міста розділено на дві групи — працівники і непрацівники, й поселено у два окремі гетто, одне в Новому місті, друге — у Старому. Один із місцевих євреїв, засвоївши нацистську термінологію, знав, що німці вважали друге гетто місцем для «дармоїдів». 2 червня німці та місцева допоміжна поліція оточили гетто Старого міста. Всі 6 тисяч мешканців гетто приведено на галявину біля Каменя-Каширського й розстріляно. 19 серпня поліція повторила цю акцію щодо іншого гетто і розстріляла ще 8 тисяч євреїв. Після цього почалося полювання на євреїв, що переховувалися. Знайдених осіб зігнали й замкнули у великій синагозі Ковеля без їжі й води. Цих людей розстріляли, та перед тим деякі з них залишили на стінах храму, в якому святкували Шабат, свої останні послання — вишкрябані каменями, ножами, ручками чи нігтями — на їдиш або польською[450].

Дружина залишила послання любові й відданості своєму «любому чоловікові», щоб він довідався про її долю і долю їхньої «прекрасної» дитини. Двоє дівчат разом написали про свою любов до життя: «так хочеться жити, а вони не дають. Помста. Помста». Інша молода жінка змирилася з долею: «Дивним чином я спокійна, хоча тяжко помирати у двадцять». Мати і батько просили своїх дітей промовити за них кадиш і святкувати свята. Донька залишила прощальну записку матері: «Моя кохана Мамо! Тікати не було як. Нас привели сюди з-за меж гетто, і тепер ми мусимо померти страшною смертю. Нам так шкода, що ти не з нами. Я не можу собі цього пробачити. Ми дякуємо тобі, Мамо, за твою відданість. Цілуємо тебе знову і знову».

Розділ 7. Голокост і помста

Осердям конфронтації між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом булд Білорусь. Після німецького вторгнення, у червні 1941 року, ті з її мешканців, кому пощастило вціліти, стали свідками зростання як німецького, так і радянського насилля. їхня батьківщина була зоною німецької окупації, а також колишньою і майбутньою радянською республікою. Міста її стали полем битви армій у наступі та відступі, містечка — центрами єврейського поселення, що їх знищив Голокост. Поля її стали німецькими таборами військовополонених, і від голоду тут гинули десятки й сотні тисяч радянських солдатів. У лісах радянські партизани, німецькі поліцаї та WaffenSS провадили знавіснілу партизанську війну. Ціла країна стала місцем символічного змагання між Гітлером та Сталіним. Змагання це представляли не лише солдати в тилу, лісові партизани і поліцаї над ровами, а й пропагандистські діячі у Берліні, Москві та Мінську, столиці республіки.

Мінськ став осередком нацистської деструктивності. 24 червня німецькі повітряні сили накрили місто бомбами; перед вступом у Мінськ сили Вермахту мусили чекати, доки згаснуть пожежі. На кінець липня німці розстріляли тисячі освічених людей і обмежили проживання євреїв північно-західними районами міста. У Мінську судилося постати геттові, концентраційним таборам, таборам військовополонених і місцям вбивств. Нарешті німці перетворили Мінськ на певного штибу макабричний театр, у якому функцію перемоги виконувало вбивство євреїв[451].

У Мінську восени 1941 року німці святкували уявний тріумф, попри те, що Москва впевнено трималася. 7 листопада, у річницю більшовицької революції, німці зорганізували захід більш драматичний, ніж просто масові розстріли. Вони змусили євреїв одягнутися у найкращий одяг, так ніби ті збиралися на святкування радянського свята. Тоді німці пошикували полонених у колони, роздали їм радянські прапори й наказали співати революційних пісень. Люди мусили всміхатися на камери, які все це знімали. За межами Мінська цих 6 624 євреїв у вантажівках завезено до колишнього складу НКВД у ближньому селі Тучинці. Єврейські чоловіки, що того вечора поверталися з силуваної праці, не застали своїх родин. Як згадував один із них: «З восьми осіб — моя дружина, мої троє дітей, моя старенька мати і її двоє дітей — не залишилося ані душі!»[452]

У самому терорі не було нічого нового. Ще не так давно, у 1937 і 1938 роках, людей із Мінська до Тучинки возили «чорні ворони» НКВД. Та навіть у розпал Сталінового Великого терору НКВД завжди діяло обачно і забирало людей по одному-двоє під прихистком ночі. Німці здійснювали масову акцію серед білого дня, влаштовану для публіки, смислово навантажену, як матеріал для пропагандистського фільму. Цей поставлений парад мав довести нацистське твердження про те, що комуністи були євреями, а євреї — комуністами. З цього, за нацистською логікою, випливало, що їхнє усунення не лише закріплювало тил групи армії «Центр,» а й саме було певною перемогою. Та цей порожній вираз тріумфу, здавалося, задумано на те, аби приховати більш очевидну поразку. До 7 листопада 1941 року група армії «Центр» мала взяти Москву — а не взяла[453].

Сталін і далі сидів у радянській столиці й займався організацією власних святкувань перемоги. Він не покинув місто ані під час початкового наступу в ході операції «Барбароса», ані під час другого — операції «Тайфун» у жовтні. Забальзамований труп Леніна відіслано геть