Юліанна Бойлук - Наперекір дружбі, Юліанна Бойлук

38.2

— Женя зараз з Олею... Ну, принаймні вчора я залишила їх удвох. Сподіваюся, в них все буде добре...

Слава ловив кожне моє слово, однак все одно нічого не зрозумів. В його очах було здивування.

— Тобто? Адже ти так прагнула майбутнього з ним.

Бо дурепа... Хотілося так відповісти, але я не стала.

— Я помилилася, — мовила, всміхнувшись. — До речі, як тобі моя зачіска? Ти нічого не сказав про мій новий колір...

Слава зам'явся. Певно, не знав, як сказати, щоб не образити і не розумів, чому я змінюю тему.

— Незвично, — мовив він.

— Ще б пак! — хмикнула я. — Я пофарбувала волосся, як йому подобається. Намагалася стати тією, хто сподобається Жені, при цьому загубивши себе справжню. Знаєш, в одну мить я поглянула на себе зі сторони і жахнулася. Хто це? Вона геть не схожа на мене... А Женя... Він чудовий, але йому мало мене... йому потрібен образ, що я створила. І в цьому немає його провини. Я сама заварила цю кашу, я навіть не познайомила його з собою. Але коли ми були разом, жоден не був щасливим. Ні я, що зненавиділа нас обох за необхідність бути іншою... Ні він, що бачив лише фальш. Ти будеш здивованим, але я ніколи не кохала його. Я любила історію про наше спільне життя, яку сама собі вигадала. Але він не підходить мене, а я — йому. Щоб зрозуміти це, довелося досягнути цих стосунків, образивши свою найкращу подругу. Я просто переступила через неї, Славо. Через них обох. Хіба це кохання? Егоїзм! Вчора я розірвала відносини з ним і звела їх знову з Олею. Сподіваюся, вони пробачать мені і будуть щасливими.

— Оце так, — лише й зміг вимовити юнак, вражений почутим. — Я так сподівався, що одного дня ти врешті зрозумієш це!

— А ти все знав спочатку? Чому ж ти не підказав мені?

— Хіба ж ти послухала б? — усміхнувся він.

— Ні... Маєш рацію... — цієї миті нам принесли замовлення, тож я одразу кинулася поповнювати організм калоріями. Мені це зараз навіть корисно після переливання крові.

— Ну а ти як? Приїхав сам? Без Аліни? До речі, я ж не привітала тебе з новим статусом, — говорити про неї було вкрай неприємно, однак я мала почути правду від нього отак очі в очі. Це було важливо.

— Про що ти? Лише не кажи, що ти бачила те фото в Інстаграмі! — вигукнув він, скривившись.

— Ну, фото теж... Однак, я бачила, ви живете разом. То все серйозно?

— Тобто? Про що ти говориш, Сашо? — він був сповненим здивування. А я не могла зрозуміти, навіщо таке приховувати. Я ж розповіла все, як є, то ж і він повинен.

— Я приїздила у Львів і бачила вас. Ви приїхали разом на таксі та, обіймаючись, пішли до під'їзду, — я знову ревнувала. От і нащо в такий чудовий ранок було про це згадувати?

— Ти все не так зрозуміла! — вигукнув він. — Ти приїздила? Чому не підійшла?

— Не хотіла заважати... — стиснула плечима.

— Чому ти була у Львові? — він і не глянув на страви. Так вглядався в моє обличчя, наче був ладним накинутися на мене, щоб почути правду. Я ж уникала його очей.

— Приїхавши з Нью-Йорку, мені хотілося порадитися з тобою щодо Жені. Я потребувала підтримки і поради... Однак, знайшла її в Каті і ми помирилися, — тепло всміхнулася. — А ти не переводь тему на мене.

— Сашо, якби ти тоді підійшла, ми б усе пояснили. Та що там, ти б сама все побачила. Ми були на корпоративі. Аліна трохи перебрала. Попросила мене викликати їй таксі, я й сам збирався вже додому, але вона заснула дорогою, так і не назвавши своєї адреси. Довелося запросити її на одну ніч до себе... Однак, між нами нічого не було і нема. — він пояснював так, ніби йому було важливо, щоб я дізналася правду. Це приємно. Але я не поспішала вірити.

— А фото?

— Вона зробила його, скориставшись, що я спав, аби поквитатися зі мною за те, що відштовхнув її. Ми друзі, вона хороша дівчина, але я не кохаю її. Ми не зустрічалися жодного дня, — запевнив він. — Інакше, хіба я не розповів би тобі?

Я відчула таке полегшення, наче з моєї спини впала скеля. О, який прекрасний день!

— То ти не поспішаєш повертатися? Скоро Новий рік. Може залишишся?

— Якщо ти цього хочеш...

Між нами все ж літали іскри та феромони щастя. Поснідавши, ми вирішили заїхати за Михасем, щоб привести його Каті. Мій маленький племінник дуже хвилювався за матусю. Тепер необхідно його втішити.

Новину про те, що ненька одужає, хлопчик сприйняв дуже радісно. Я ж тішилася разом з ним, пам'ятаючи, що на нього ще чекає сюрприз — крихітна сестричка.

В лікарні нас до моєї сестри впустили майже одразу, як ми приїхали. Вона прийшла до тями. Ризику для життя породіллі й новонародженої не було.

— Моя дорога сестричко, — натішившись синочком, прошепотіла Катя, взявши мою руку, — я завдячую тобі життям. Лікар мені все розповів...

 

— Тепер я можу з легкістю називати тебе своєю кровопивцею, — пожартувала я, погладивши її волосся. — Все добре. Ти б зробила для мене те саме...

— Нікому не кажи, бо я заперечуватиму, що казала це, однак... — вона лагідно глянула на мене, — я люблю тебе...

— А я — тебе, — всміхнулася я. На серці панувала радість і легкість.

Покинувши її палату, щоб вона могла відпочити, я одразу зателефонувала батькам і новоспеченому татусеві донечки, повідомивши їм радісну новину. Тепер вже можна.

— Краще ділитися щастям, аніж сумом, — мовила я до Слави, що тримав на руках веселого Михася.

— Сашо... — тієї миті за спиною пролунав голос. Повернувшись, я помітила Олю, що тримала в руках пакет з, як я зрозуміла, фруктами.

— Привіт, — мовила я, почуваючись трохи ніяково перед нею. Вона ж навпаки швидко наблизилася і міцно мене обійняла.

— Пробач, що наговорила тобі всякого тоді, — прошепотіла вона на вухо і одразу ж відхилилася, віддаючи. — Це Каті. Як вона?

— На щастя, все добре. Пологи були важкими, але все позаду. Однак, мандаринок їй не можна, тому за них подяка від Михася, — всміхнулася я і віддала пакет племіннику.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍