Драч Марія - Маленька, Драч Марія

Я поверталась додому із тяжким передчуттям, яке охопило мене одразу після закінчення робочого дня у книжковому магазині. Не розумію із чим пов’язане це дивне неприємне відчуття, але воно нібито передвіщувало якусь неминучу біду. Але що могло зі мною трапитися? Що саме, адже усе погане вже відбулося у моєму житті.

За свої вісімнадцять років я натерпілась безліч усіляких витівок долі, яких вистачить на декілька життів наперед. Мати покинула мене одразу після того як народила та подалась кудись закордон зі своїм коханцем. Я залишилась з татом, який присвятив усе своє життя роботі. На перший погляд, це звична ситуація, яка трапляється із багатьма іншими дітьми. Я не проклинала своє життя, просто прийняла важку долю, довгий час не розуміючи, якою величезною насправді виявилась трагедія у моїй родині.

Тато увесь час проводив на роботі, буквально занурюючись у неї з головою. Я залишалася на самоті в оточенні своїх численних іграшок. Мені подобалась свобода, подобалось робити усе що заманеться. Батько одягав мене в найкращі речі, годував найкращою їжею, купував найкращі іграшки, тому я почувала себе найщасливішою дитиною. Потім, коли я вже почала дорослішати та стикатися з першими проблемами, наприклад, що таке місячні, чи нормально це, я чітко зрозуміла, що зовсім одинока. Тато як і раніше весь у роботі, а мені навіть ні з ким було поділитися своєю першою закоханістю й першими розчаруваннями. У мене не було друзів, я по натурі самітниця, якій затишно знаходитися в тиші й насолоджуватися цією самотністю.

Можливо, й зараз я змогла б «ховатися» в собі, своїх мріях та думках, але одного дня батько втратив свою улюблену роботу і це зруйнувало наші життя. Безробіття стало справжнім крахом для тата, нібито він в один момент позбувся сенсу всього свого життя. Напевно, так воно й було. На першому місці робота та усі пов’язані з нею турботи, на другому – відпочинок, а вже потім десь там мерехтіла я зі своїми крихітними непотрібними проблемами.

Батько займав високу посаду, тому її втрата не передвіщувала нам нічого доброго. Я сподівалась, що внутрішня криза тата мине, після чого він обов’язково знайде собі нову роботу, але він вже два роки безсовісно марнотратить усе, що таким натужним трудом заробляв. На додачу батько почав ще й пити, саме тоді моє життя перетворилось на справжнісіньке пекло. Автівки, дорогі речі, техніку тато програв у карти, а без можливості відігратися затоплював біль власної нікчемності в чарці.

Кожного вечора в кухні збирались якісь дивні люди, які охоче до самого ранку грали на залишки батькових грошей. Постійний гогіт, бійки, співи, безкінечне п’янство. Наступного дня мені доводиться прибирати сліди нічного гуляння, а потім бігти на роботу до книжкового магазину. Цей підробіток – єдина можливість не померти з голоду. Про вищу освіту я звісно не могла вже навіть мріяти, бо часу готуватися до екзаменів у мене не було, грошей теж.

Тепер я розумію, чому мене раптово охоплюють напади страху, а як інакше? Бійки, які я бачу майже щодня вже давно викривили мою психіку. Лише під час роботи я нібито розчиняюсь у спілкуванні з усміхненими відвідувачами, на мить забуваю про жорстоку реальність, насолоджуючись моментом. Але коли робочий час спливає, я знов занурюсь у свою «мушлю», перетворюючись на ту Поліну, яка ні постояти за себе не може, ні заговорити з ким-небудь першою.

Стоячи біля залізних дверей, що ведуть у під’їзд, я копирсалась у свої сумочці в пошуках ключів. Вони постійно в мене зникають десь на самому дні, тому я їх майже щодня шукаю по десять хвилин. Раніше у нас із батьком був чудовий будинок за містом, де ми жили. Там мені подобалось набагато більше, тому що не треба було постійно шукати ці кляті ключі. Але будинок вже давно був проданий, а ми мешкали в звичайному висотному домі з невеликою парковою й дитячим майданчиком.

Раптом двері відчинилися і на мене вирячилися жовтуваті очі сусідського собаки, який міг із легкістю прокусити ногу. Я ще з дитинства боюсь собак. Пам’ятаю, як колись я гралася на вулиці, очікувала батька з роботи. Бродячий чорний пес несподівано причепився до мене, почав лаяти, навіть на землю повалив. Мене такий переляк охопив, що навіть зараз інколи я сильно заїкаюсь. Тому собак я завжди намагаюсь оминати.

Пес став гарчати, я відскочила вбік і випустила на землю тільки що знайдені ключі.

- Графе! – суворо промовив сусід і потягнув пасок на себе. – Графе, будь ввічливим. Поліно, сонечко, не бійся, - дядько Микола тепло посміхнувся мені та схопив свого пса за нашийник, після чого відвів у бік.

- Д… Дякую, - пробурмотіла я та піднявши ключі, зайшла в під’їзд.

Не чикаючи ліфта, я піднялась на сьомий поверх і навіть не помітила, як це зробила. Серце швидко билось у грудях, а в скронях важкими поштовхами стукала кров. Мене в по думках все ще лякав дикий оскал та гнівний погляд жовтих собачих очей. Труснувши головою, я заспокоїла дихання та пішла до дверей своєї квартири.

Вона, як завжди, була незачинена. Переступивши поріг, я відчула густий дим цигарок, який відразу наповнив мої легені. Я закашлялась і швидко зняла чобітки. На поличці, де в нас завжди стоїть взуття, я побачила чужі чоловічі шкіряні черевики. Вони були чисті, ніби тільки що куплені. Дивно. Які такі гості цього разу до нас завітали?

Взувши капці з потішними обличчями кроликів, я тихо зайшла на кухню, звідки доносилися чоловічі голоси та дзвін келехів. Колишнє погане передчуття знову нагадало про себе.

- Цю малу ти мені проношує на цілу ніч? – така репліка пролунала, коли з’явилася на кухні.

- Чому ж мала? – запитав батько, потягнувшись за пляшкою алкоголю. – Їй вже давно є вісімнадцять.

- Справді? – незнайомий чоловік подивився на мене та посміхнувся. Жалючий погляд його чорних очей змусив мене затаїти подих. – Ну що ж, я чесно виграв партію, тим паче, що свою доцю ти мені сам запропонував. Сподіваюсь, вона гідна того, щоб стати призом на цю ніч.

У мене ледь підлога із-під ніг не поплила. Я дивилася на тата, сподіваючись віднайти у виразі його обличчя хоча б щось, але воно було порожнім. У роті стало сухо, я плечем підперла стіну, бо злякалась, що можу впасти.