Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

А чому ви про це питаєте ?

— А я на фронті з чотирнадцятого року і по сьогоднішній день з невеликими перервами. Так от про отой самий перст... Який там може бути перст, коли й бога самого нема ? Я в ці дурниці давно вірити перестав. З п'ятнадцятого року, як надивився на війну, так і надумав, що бога нема. Ніякого ! Якби був — не мав би права допускати людей до такого безладдя. Ми — фронтовики — скасували бога, залишили його самим дідам та бабам. Нехай вони втішаються. І перста ніякого нема, і монархії бути не може. Народ її

337

22. Тихий Дон. 194

кінчив раз назавжди. А оце, що ви похазуєте, букви всякі перевертаєте, це, пробачте мені,— дитяча забавка, не більше. І я трохи не збагну — до чого ви все це ведете ? Ви мені говоріть простіше та коротше. Я в юнкерському не вчився і не дуже грамотний, хоч і офіцером був. Якби я грамотніший був, то може й не сидів би отут з вами на острові, як вовк, одрізаний повіддю,— закінчив він. з жалем, що виразно прозвучав у його голосі.

— Це байдуже,— квапливо сказав Капарін.— Байдуже, чи вірите ви в бога, чи ні. Це справа ваших переконань і вашої совісті. Так само не має значення і те — монархіст ви чи за установчі збори, чи просто козак, який стоїть на платформі самостійності. Важливо, що нас об'єднує спільність ставлення до радянської влади. Ви погоджуєтесь з цим ?

— Далі.

— Ми робили ставку на загальне повстання козаків, так ? її було побито. Тепер треба виплутуватись з цього становища. З більшовиками можна боротися й потім, і не тільки під начальством якогось там Фоміна. Важливо зараз зберегти собі життя, тому я і пропоную вам союз.

— Який союз ? Проти кого ?

— Проти Фоміна.

— Не розумію.

— Все дуже просто. Я запрошую вас у спільники...— Капарін помітно хвилювався і говорив уже уривчасто дихаючи : — Ми з вами вбиваємо цю трійцю і йдемо у Вешен-ську, зрозуміло ? Це нас врятує. Ця заслуга перед радянською владою рятує нас від кари. Ми живемо ! Ви розумієте, живемо !.. Врятовуєм собі життя! Само собою зрозуміло, що в майбутньому при нагоді ми виступаємо проти більшовиків. Але тоді, коли буде серйозне діло, а не така авантюра, як з оцим нещасним Фоміним. Згодні ? Зважте, що це — єдиний вихід з нашого безнадійного становища, і до того ж блискучий вихід.

— Але як це зробити ? — спитав Григорій, внутрішньо здригаючись від обурення, але всіма силами намагаючись приховати почуття, що охопило його.

— Я все обміркував: ми зробимо це вночі, холодною зброєю, другої ночі приїжджає отой козак, який постачає нам продукти, ми переїжджаємо Дон,— от і все. Геніально просто, і ніяких хитрувань!

З удаваною добродушністю, усміхаючись, Григорій сказав :

— Оце здорово! А-скажіть, Капарін, ви вранці як збиралися в хутір грітись... Ви у Вешки збирались? Фомін'відгадав вас ?

Капарін уважно подивився на Григорія, що добродушно усміхався, і сам усміхнувся трохи збентежено й невесело.

— Одверто кажучи — так. Знаєте, коли стоїть питання про власну шкуру — в доборі засобів не дуже перебираєш.

— Виказали б нас ?

— Так,— чесно признався Капарін.— Але вас особисто я постарався б визволити від неприємностей, коли б вас узяли тут, на острові.

— А. чому ви самі не повбивали нас ? Вночі це легко було зробити.

— Риск. Після першого пострілу інші...

— Клади зброю! — стримано сказав Григорій, вихоплюючи наган.— Клади, а то вб'ю на місці! Я зараз устану, затулю тебе спиною, щоб Фомін не бачив, і ти кинеш наган мені під ноги. Ну? Не здумай стріляти! Укладу тебе після першого руху.

Капарін сидів, мертвенно бліднучи.

— Не вбивайте мене,— прошепотів він, ледве ворушачи білими губами.

— Не буду. А зброю візьму.

— Ви мене викажете...

По зарослих щоках Капаріна покотились сльози. Григорій скривився від огиди й жалю, підвищив голос :

— Кидай наган! Не викажу, а треба б! Ну, й хлюст ти, виявилось ! Ну, й хлюст !

Капарін кинув револьвер до ніг Григорія.

— А браунінг ? Давай і браунінг. Він у тебе у френчі, в нагрудній кишені.

Капарін вийняв і кинув браунінг, що блиснув нікелем, закрив обличчя руками. Він здригався від ридання.

— Перестань ти, сволото !—різко сказав Григорій, насилу, стримуючись від бажання вдарити цього чоловіка.

— Ви мене викажете... Я загинув !

— Я тобі сказав, що ні. Але як тільки переїдемо з острова — війся під три, вітри. Такий ти нікому не потрібний. Шукай сам собі захисту.

Капарін відняв від обличчя руки. Мокре, багрове обличчя його з опухлими очима і тремтячою нижньою щелепою було страшне.

# — Навіщо ж тоді... Навіщо ж ви мене обеззброїли ? — заікуючись, спитав він.

Григорій нехотя сказав :

— А це — щоб ти мені в спину не вистрелив. Від вас, від учених людей, всього можна сподіватися... А все про якийсь перст балакав, про царя, про бога... Яка ж ти слизька людина....

Не глянувши на Капаріна, час від часу спльовуючи слину, що весь час набігала, Григорій повільно пішов до стойбища.

Стерлядніков зшивав дратвою живець на сідлі, тихо посвистував. Фомін і Чумаков, лежачи на попоні, як звичайно, грали в карти.

Фомін коротко глянув на Григорія, спитав :

— Що він тобі казав ? Про що говорили ?

— На життя скаржився... Базікав так, абищо ...

. Григорій додержав обіцянки — не виказав Капаріна. Але увечері непомітно витягнув з його гвинтівки затвор, заховав його. "Чорт його знає, на що він може вночі наважитись ..."— думав він, укладаючись на нічліг.

Вранці його розбудив Фомін. Нахилившись, він тихо спитав :

— Ти забрав у Капаріна зброю ?

— Що ? Яку зброю ? — Григорій підвівся, з натугою розпростав плечі.

Він заснув аж перед світанком і дуже змерз на зорі. Шинель його, папаха, чоботи — все було мокре від туману, що ліг перед сходом сонця. і

— Зброї його не знайдемо. Ти забрав ? Та прокинься ж ти, Мелехов !

— Ну, я. А в чому річ ?

Фомін мовчки одійшов. Григорій устав, обтрусив шинель. Чумаков неподалік готував сніданок: він сполоснув єдину в таборі миску,— притуливши до грудей буханець хліба, одрізав чотири однакових скибки, налив з глечика в миску молока і, розкришивши грудку круто звареної пшоняної каші, глянув на Григорія.

— Довго ти, Мелехов, зорюєш сьогодні. Дивись, де вже сонце!

— У кого совість чиста, той завжди добре спить,— сказав Стерлядніков,. витираючи об полу шинелі чисто вимиті дерев'яні ложки.— А от Капарін цілу ніченьку не спав, усе перевертався...

Фомін, мовчки усміхаючись, дивився на Григорія.

— Сідайте снідати, розбійнички !—запропонував Чумаков.

Він перший зачерпнув ложкою молока, відкусив зразу

півскибки хліба. Григорій узяв свою ложку,— уважно оглядаючи всіх, спитав :

— Капарін де ?

Фомін і Стерлядніков мовчки їли, Чумаков пильно дивився на Григорія і теж мовчав.

. — Капаріна куди поділи? — спитав Григорій, невиразно догадуючись про те, що сталося вночі.

— Капарін тепер далеко,— спокійно усміхаючись, відповів Чумаков.— Він у Ростов поплив. Тепер, мабуть, уже біля Усть —Хопра гойдається... Он його кожушина висить, подивись.

— Справді вбили ? — спитав Григорій, мигцем глянувши на капарінський кожушок.

Про це можна було б і не питати. І так все було ясно, але він чомусь спитав.

Йому відповіли не зразу, і він повторив запитання.

— Ну, ясна річ, убили,— сказав Чумаков і прикрив віями сірі, по — жіночому гарні, очі.— Я вбив. Така вже в мене посада — убивати людей.

Григорій уважно подивився на нього. Смугле, рум'яне і чисте обличчя Чумакова було спокійне і навіть веселе. Білясті, з золотавим полиском вуси чітко вирізнялись на засмаглому обличчі, відтіняючи темні брови й зачесане назад волосся. Він був по — справжньому вродливий і скромний на вигляд, цей заслужений кат фомінівської банди... Він поклав на брезент ложку, тильним боком долоні витер вуса, сказав :

— Дякуй Якову Юхимовичу, Мелехов. Це він врятував твою душеньку, а то б і ти оце вкупі з Капаріним у Дону плавав ...

— Це ж за що ?

Чумаков повільно, роздільно заговорив :

— Капарін, видно, здаватись захотів, з тобою вчора про щось довго розмовляв.. Ну, ми з Яковом Юхимовичем і надумали прибрати його від гріха. Можна йому все розказувати ?— Чумаков запитливо подивився на "Фоміна.

Той ствердливо хитнув головою, і Чумаков, з хрускотом роздрібнюючи зубами нерозварене пшоно, говорив далі:

— Наготував я звечора дубову поліняку, та й кажу Якову Юхимовичу: "Я їх обох, і Капаріна і Мелехова, вночі порішу". А він каже : "Капаріна кінчай, а Мелехова не треба". На тому й погодились. Підстеріг я, коли Капарін заснув, чую — і ти спиш, хропеш собі. Ну, підповз і торохнув полінякою по голові. Навіть ніжками наш штаб — капітан не дригнув ! Так солоденько потягнувся — і скінчив жисть ... Потихеньку обшукали його, потім узяли за ноги й за руки, донесли до берега, стягли чоботи, френчик, кожушка — і в воду його. А ти собі спиш, сном — духом нічого не знаєш... Близько від тебе, Мелехов, смерть цієї ночі стояла ! В головах вона в тебе стояла. Хоч Яків Юхимович і сказав, що тебе чіпати не треба, а я думаю : "Про що вони вдень могли балакати ? Погане ж діло, коли двоє з п'ятьох починають на віддалі триматись, секрети розводити..." Підкрався я до тебе, і вже хотів тебе рубонути з протягом, а то думаю — удар його полінякою, а він, чорт, здоровий на силу, схопиться й почне стріляти, якщо не приголомшу відразу... Ну, Фомін знов мені все діло перебив. Підійшов і шепче : "Не чіпай, він наш чоловік, йому можна вірити". Те та се, а тут незрозуміло нам стало — куди капарінська зброя поділась ? Так і одійшов я від тебе. Ну, й міцно ж ти спав, біди не почував!

Григорій спокійно сказав :

— І даремно вбив би, Дурню ! Я в змові з Капаріним не був.

— А чого ж це зброя його в тебе опинилася ?

Григорій усміхнувся.

— Яв нього пістолети ще вдень одібрав,' а затвор увечері вийняв, під сідельний пітник сховав.

Він розказав про вчорашню розмову з Капаріним і про його пропозицію.

Фомін незадоволено спитав :

— Чому ж ти вчора про, це не сказав ?

— Пожалів його, чорта слинявого,— одверто признався Григорій.

— Ой, Мелехов, Мелехов ! — вигукнув щиро здивований Чумаков.— Ти жалість туди ж клади, куди затвор від капа-рінської гвинтівки поклав. Під пітник ховай її, а то вона тебе до добра не доведе !

— Ти мене не вчи. Стільки, скільки ти, і я знаю,— холодно сказав Григорій.

— Нащо мені тебе вчити ? А от коли б уночі, через цю твою жалість, ні за що, ні про що на той світ тебе відправив,— тоді як ?

— Туди й дорога була б,— подумавши, тихо відповів Григорій.