Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Ноги їх по кісточки вгрузали в білий зернистий пісок. Кривий Стерлядніков був явно дужчий, але Чумаков — спритніший. Вони боролись по — калмицькому, за паски, виставивши наперед плечі й пильно стежачи за ногами один одного. Обличчя їх стали зосереджені й бліді від напруження, дихання — уривчасте й .важке. Григорій з цікавістю стежив за боротьбою. Він побачив, як Чумаков, вибравши момент, раптово перекинувся на спину, тягнучи за собою противника і рухом зігнутих ніг перекидаючи його через себе. Через секунду гнучкий і меткий, як тхір, Чумаков уже ле-.

жав на Стерляднікові, вдавлюючи йому лопатки в пісок, а захеканий Стерлядніков, сміючись, ричав : "Ну, й стерво ж ти!.. Ми ж не умовлялись... щоб через голову кидати..."

— Зчепились, як молоді півні, годі, а то якраз ще поб'єтесь,— сказав Фомін.

Ні, вони зовсім не збирались битися. Вони мирно, обнявшись, сіли на піску, і Чумаков глухим, але приємним баском у швидкому темпі заспівав до танцю :

Ой, ви, морози! Ой, ви, морози!

Ви морози в водохреща лютії,

Зморозили в очереті вовцюгу,

Застудили дівчиноньку в теремі...

Стерлядніков підхопив пісню тоненьким тенорком, і вони заспівали узгоджено і несподівано гарно :

Виходила дівчинонька на поріг,

Виносила чорну шубку на руці,

Одягала урядничка на коні ..

Стерлядніков не витримав : він схопився і, приляскуючи пальцями, загрібаючи пісок кривою ногою, пішов у танець. Не припиняючи пісні, Чумаков узяв шаблю, викопав у піску неглибоку ямку і тоді сказав :

— Зажди, кривий чорте ! У тебе ж одна ніжка коротша, тобі на рівному місці танцювати незручно... Тобі треба або на косогорі танцювати, або так, щоб одна нога, котра довша, була в ямці, а друга за ямкою. Ставай довгою ногою в ямку і шквар, побачиш, як воно прехороше вийде... Ну, почали !..

Стерлядніков витер піт з лоба, слухняно став здоровою ногою у викопану Чумаковим заглибину.

— Ай справді, так мені зручніше,— сказав він.

Задихаючись від сміху, Чумаков ляснув у долоні, скоромовкою заспівав :

Будеш їхать — 1 до мене заїжджай,

Як заїдеш, розцілую я тебе... 1

Новини, які їм переказували, були втішні: Фоміна шукали на лівому березі Дону, в Рубіжному хоч і були червоноармійці, але, зробивши обшук вдома у Фоміна, зразу ж поїхали.

— Треба швидше йти звідси. Якого тут анцихриста сидіти ? Давайте завтра чкурнемо ? — запропонував одного разу під час сніданку Чумаков.

— Про коней треба розвідати спочатку,— сказав Фо-мін.— Чого нам поспішати ? Аби краще нас харчували — такої житухи до зими не облишив би. Дивіться, яка красота кругом! Відпочинемо і — знов підемо на діло. Нехай вони кас половлять, так ми їм в руки не дамося. Розбили нас, каюсь, через мою дурість, ну, прикро, звісно, тільки це не все. Ми ще людей назбираємо! Як тільки сядемо верхи, проїдемось по сусідніх хуторах, і через тиждень круг нас. уже півсотні буде, а там і сотня. Обростемо людьми, їй — богу..

— Дурниці! Дурна самовпевненість ! — роздратовано сказав Капарін.— Нас козаки зрадили, не пішли за нами й не підуть. Треба мати мужність і дивитись правді в вічі, а не потішати себе дурнячими сподіванками.

— Як це — не підуть ?

— А от так, як не пішли' спочатку, так і тепер не підуть.

— Ну, це ми ще побачимо ! — визивно кинув Фомін.— Зброї я не складу!

4 — Все це пусті слова,— стомлено сказав Капарін.

— Чортова голова ! — голосно крикнув, скипівши, Фомін.— Чого ти тут паніку наганяєш ? Осточортів ти мені з. своїми слізьми гірше гіркої редьки ! Нащо ж тоді було город городити ? Нащо було повставати ? Куди ти ліз, коли такий слабкий на втори ? Ти перший підбивав мене на повстання, а тепер у кущі ? Чого ж ти мовчиш ?

— А нема мені про що з тобою говорити, іди ти к чорту, дурень ! — істерично вигукнув Капарін і відійшов, мерзлякувато загортаючись у кожушок, звівши коміра.

— Вони, ці благородні люди, всі такі тонкошкурі. Тільки що — і він готовий уже, спікся ...— зітхнувши, промовив. Фомііі.

Деякий час вони сиділи мовчки, вслухаючись у рівний і могутній шум води. Над головами їх, надсадно крячучи, пролетіла качка, переслідувана двома селезнями. Зграйка шпаків, жваво щебечучи, знизилась над галявиною, але, забачивши людей, шугнула вгору, згортаючись нальоту чорним скрутнем.

Трохи згодом Капарін підійшов знову.

— Я хочу поїхати сьогодні в хутір,— сказав він, дивлячись на Фоміна і часто кліпаючи.

— Чого ?

— Дивне запитання ! Хіба ти не бачиш, що я остаточно застудився і вже майже не тримаюсь на ногах ?

_ Ну, то що ? В хуторі твоя простуда пройде, чи що?—

незворушно спокійно спитав Фомін.

_* Мені потрібно хоч би кілька ночей побути в теплі.

— Нікуди ти не поїдеш,— твердо сказав Фомін.

— Що ж мені, гинути тут ?

— Як хочеш.

— Але чому я не можу поїхати ? Адже мене доконають ці ночівлі на холоді!

— А якщо тебе схоплять у хуторі ? Про це ти подумав ? Тоді доконають нас усіх. Чи я тебе не знаю ? Ти ж викажеш нас на першому допиті! Ще перед допитом викажеш,, по дорозі у Вешки.

Чумаков засміявся і схвильовано кивнув головою. Він цілком був згодний з словами Фоміна. Але Капарін уперто сказав :

— Я повинен поїхати. Твої дотепні припущення мене не' переконали.

— А я тобі сказав — сиди й не рипайся.

— Але зрозумій же, Якове Юхимовичу, що я більше не можу жити оцим звіриним життям ! У мене плеврит і, може, навіть запалення легенів !

— Одужаєш ! Полежиш на сонечку й одужаєш.

Капарін різко заявив :

— Все одно я поїду сьогодні. Держати мене ти не маєш Драва. Поїду при всяких умовах !

Фомін подивився на нього, підозріло примруживши око,, і, підморгнувши Чумакову, підвівся з землі.

— А ти, Капарін, справді начебто захворів ... У тебе, мабуть, гарячка велика .... Ану, дай я спробую — чи голова в тебе гаряча ? — Він ступив кілька кроків до Капаріна, простягаючи руку.

Видно, щось недобре помітив Капарін в обличчі Фоміна — поточившись назад, крикнув :

— Одійди !

— Не кричи ! Чого кричиш ? Я тільки спробувати. Чого-ти полохаєшся ? — Фомін ступив крок і схопив Капаріна за горло.— Здаватися, сволото ?! — придушено бурмотів він і весь напружився, силкуючись повалити Капаріна на землю.

Григорій насилу розборонив їх.

...Після обіду Капарін підійшов до Григорія, коли той розвішував на кущі свою випрану білизну, сказав :

Хочу з вами поговорити наодинці... Давайте сядемо.

Вони сіли на повалений бурею, обіпрілий стовбур тополі.

Капарін, глухо покашлюючи, спитав :

Як ви дивитесь на витівку цього йолопа ? Я щиро дякую вам за втручання. Ви вчинили благородно, як і личигь офіцерові. Але це жахливо! Я більше не можу. Ми — як звірі... Скільки днів уже, як ми не їли гарячої страви, і потім оце спання на сирій землі... Я застудився, бік страшенно болить. У мене, мабуть, запалення легенів. Мені дуже хочеться посидіти коло вогню, поспати в теплій кімнаті, змінити білизну ... Я мрію про чисту, свіжу сорочку, простиню ... Ні, не можу !

Григорій усміхнувся.

— Воювати хотілося з вигодами ?

— Слухайте, яка де війна ? — жваво озвався Капарін.— Це не війна, а безконечні кочування, вбивства окремих рад-працівників, а потім втеча. Війна була б тоді, якби нас підтримав народ, якби почалось повстання, а так — це не війна, ні, не війна !

— У нас нема іншого виходу. Не здаватися ж нам ?

— Так, але що ж робити ?

Григорій знизав плечима. Він сказав те, що не раз спадало йому на думку, коли він одлежувався тут, на острові:

— Погана воля все таки краща за добру тюрму. Знаєте, як кажуть у народі: міцна тюрма, та чорт їй рад.

Капарін паличкою креслив на піску якісь фігури, після довгого мовчання сказав :

— Не обов'язково здаватися, але треба шукати якісь нові форми боротьби з більшовиками. Треба розійтися з цим мерзенним народом. Ви — інтелігентна людина ...

— Ну, який там з мене інтелігент,— усміхнувся Григорій.— Я навіть слово це насилу вимовляю.

— Ви офіцер.

— Це вийшло несподівано.

— Ні, без жартів, ви ж офіцер, жили в офіцерському товаристві, бачили справжніх людей, ви ж не радянський вискочка, як Фомін, і ви повинні зрозуміти, що нам безглуздо залишатись тут. Це рівнозначно самогубству. Він підставив нас у діброві під удар і, якщо з ним і надалі зв'язувати нашу долю,— підставить ще не раз. Він просто хам, та до того ще й буйний ідіот! З ним ми пропадемо !

— Так, значить, не здаватись, а піти від Фоміна ? Куди ? До Маслака? — спитав Григорій.

— Ні. Це така сама'авантюра, тільки масштабом більша. Тепер я інакше дивлюсь на це. Іти треба не до Маслака ...

— А куди ж ?

— У Вешенську.

Григорій з досадою знизав плечима.

— Це називається —.знов за рибу гроші. Не підходить це мені.

Капарін подивився на нього гостро блискучими очима.

— Ви мене не зрозуміли, Мелехов. Можу я вам довіритись ?

— Цілком.

— Слово честі офіцера ?

— Слово честі козака.

Капарін глянув вбік Фоміна і Чумакова, що порались біля стойбища, і хоч відстань до них була чимала і вони ніяк не могли чути їх розмови,— знизив голос :

— Я знаю ваші відносини з Фоміними та іншими. Ви серед них — так саме стороннє тіло, як і я. Мене не цікавлять причини, що примусили вас піти проти радянської влади. Якщо я правильно розумію, це — ваше минуле і побоювання арешту, хіба не так ?

— Ви сказали, що вас не цікавлять причини ?

— Так — так, це до речі, тепер кілька слів про себе. Я в минулому офіцер і член партії соціалістів — революціонерів, згодом я рішуче переглянув свої політичні переконання... Тільки монархія може врятувати Росію. Тільки монархія! Само провидіння показує цей шлях нашій батьківщині. Емблема радянської влади — молот і серп, так ? — Капарін паличкою накреслив на піску слова "молот, серп", потім вп'явся в обличчя Григорія гарячково блискучими очима: — Читайте навпаки. Прочитали ? Ви зрозуміли ? Тільки престолом закінчиться революція і влада більшовиків! Знаєте, мене охопив містичний жах, коли я взнав про це І Я трепетав, бо це, коли хочете,— божий перст, який показує кінець нашим метанням...

Капарін задихнувся від хвилювання й замовк. Його гострі, з тихим божевіллям очі втупились у Григорія. Але той зовсім не трепетав і не відчував містичного жаху, почувши таке відкриття. Він завжди тверезо й буденно дивився на речі, тому і сказав у відповідь :

— Ніякий це не перст. Ви в германську війну на фронті були ?

Спантеличений запитанням, Капарін відповів не зразу:

— Власне, чому ви про це ? Ні, безпосередньо на фронті я не був.

— А де ж ви проживали у війну ? В тилу ?

— Так.

— Весь час ?

— Так, тобто не весь час, але майже.