Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

місці, як ще хоч сло­во ска­жеш! Що ти хо­чеш від нього, і чо­го п'єш кров на­шу, та й хто ти та­ке?… Уб'ю, як га­дю­ку… Геть із моєї ха­ти… геть надвір!

- Убийте ме­не тут на місці, тут, ко­ло нього, пок­ладіть ме­не до нього в до­мо­ви­ну! - кри­ча­ла Ан­на не тям­ля­чи се­бе з жа­лю, і пот­ряс­ла ди­ко го­ло­вою, що аж хуст­ка і во­лос­ся спа­ли їй гли­бо­ко взад.- По­хо­вай­те ме­не з ним, застрільте ме­не, як йо­го застріли­ли,- мені те­пер все од­но, але я нічиєї крові не п'ю і не бре­шу. Він мій, мій… а моя ди­ти­на і йо­го ди­ти­на! Я не роз­пус­ни­ця… піп нас не вінчав, але най нас по­хо­ває! Я хо­чу з ним у зем­лю йти, пок­ладіть ме­не з ним зем­лю… у зем­лю! - і по­па­ла на­но­во в бо­жевільний плач. Раз скрик­ну­ла ще, хли­па­ючи: - Ми­хай­ло, ти та­ки ме­не по­ки­нув!

Тут щось мов ос­во­бо­ди­ло­ся з яки­хось оков, мов вис­ту­пи­ло цілко­ви­то на во­лю. Всі при­сутні жінки зап­ла­ка­ли вго­лос, а Івоніка вда­рив го­ло­вою до пос­телі, мов мо­лот­ком. Він не­мов мо­ву втра­тив.

- У Ми­хай­ла знов кров! - за­пи­ща­ла Марія і ки­ну­ла­ся стрілою до вмер­ло­го.

- Його кров кли­че ме­не! - клик­ну­ла Ан­на. По­хи­ли­ла­ся над ним, ди­ко витріщив­ши очі, і за­мовк­ла.

- Капає… ка­пає кров…- про­шеп­та­ла,- віджи­ла, ко­ли ме­не твоя ма­ти су­кою проз­ва­ла…

І по­ва­ли­ла­ся без пам'яті на нього…

Одна свічка, що горіла в го­ло­вах умер­ло­го, впа­ла, по­ко­ти­ла­ся са­ме до ніг Са­ви і тут за­гас­ла.

Івоніка за­ва­жив се. Підняв свічку, за­па­лив на­но­во й пос­та­вив на місці.

Відтак вий­шов надвір і ймив­ся за го­ло­ву… Він до­жив чо­гось страш­но­го, чо­гось, що, відай, не ма­ло по­над со­бою страшнішо­го на землі.

Місяць зійшов ве­лич­но й спокійно і освічу­вав да­лекі пусті по­ля, що кож­не сте­бельце і кож­ний го­лий кор­чик виднівся ви­раз­но.

Неповоротно й бо­яз­ли­во по­во­лок­ла­ся тінь за Івонікою, яко­го тяг­ну­ло в са­мо­ту і який, плен­та­ючи­ся, мов блуд­ний, між сто­га­ми… був би най­рад­ше в зем­лю за­рив­ся. Раз ко­ло нього… а раз за ним прос­тя­га­ла­ся, ма­ячіла в різних фор­мах тінь і дер­жа­ла­ся ціпко п'ят ста­ро­го чо­ловіка. На­раз скор­чи­ла­ся блис­кав­кою вдвоє, на­чеб хотіла в сліду­ючій хвилі ско­чи­ти йо­му на плечі і вду­си­ти йо­го, але він уже й сам ле­жав на колінах.

І справді.

Він ки­нув­ся до землі, зняв­ши ру­ки вго­ру, і по­чав мо­ли­ти­ся й би­ти пок­ло­ни.

Він не мо­лив­ся сло­ва­ми.

Слова зас­тиг­ли йо­му в груді і в мізку льодом, відко­ли по­ба­чив сво­го най­стар­шо­го си­на блідо­го й мерт­во­го на возі, і знав лиш те од­но, що ве­ли­кий гріх, яко­го все бо­яв­ся, впав уже на йо­го дім, і що він по­хо­див від Са­ви. Са­ва лю­бив­ся з Рахірою - в них бу­ла од­на кров,- а за се бог тяж­ко ка­рає.

Що ма­ло далі бу­ти - не знав. Не­щас­тя йо­го бу­ло та­ке ве­ли­ке, що він не був у силі далі ду­ма­ти.

За зем­лю підняв Са­ва ру­ку на сво­го бра­та, лиш за зем­лю! Що іншо­го не мог­ло тут бу­ти, а чу­жий не спов­нив сього страш­но­го зло­чи­ну.

Як оди­нак надіявся ко­лись діста­ти всю зем­лю.

Впав чо­лом до землі.

От чо­го він до­жив!…

На те пра­цю­вав ціле своє жит­тя, гріб, згор­тав кож­ну гру­доч­ку землі, на те, щоб відтак один дру­го­го пігнав у ту зем­лю.

Його нут­ро про­ки­ну­ло­ся в один-одніський ди­кий го­лос, а сей го­лос кри­чав у ша­ленім бою лиш од­но па­ла­юче сло­во: «Са­ва!»

Чи мав про­ти нього вис­ту­па­ти об­ви­ну­ва­те­лем? Про­ти сво­го влас­но­го си­на? Мав вис­ту­пи­ти і ска­за­ти: «Оце убив­ця»?!

Він же був у нього те­пер оди­но­кою ди­ти­ною. А що бу­ло би потім?…

Не міг дальше ду­ма­ти.

Тоді не ли­ши­ло­ся би йо­му нічо­го більше. Со­ром хіба…

Йому не тре­ба до­казів, як суд­дям (йо­го прой­ня­ло хо­ло­дом… завт­ра ж во­ни при­бу­дуть), що­би пе­ре­ко­на­ти­ся, хто се вчи­нив. Са­мо йо­го сер­це наз­ва­ло йо­му ім'я убійни­ка.

А мо­же, во­ни се відкри­ють завт­ра і відве­дуть йо­го від нього?…

Все бу­ло в бо­га. Але тоді не­хай би й Рахіра йшла з ним і її батько. Во­ни - ніхто інший!

Лежав хрес­том на землі, не во­ру­ша­чи­ся. Не міг відірва­ти­ся від сього дум­ка­ми.

Що Са­ва на­ро­бив! Що на­ро­бив! І чо­му йо­му та­ке зро­бив? Та­ко­му доб­ро­му, мо­ло­до­му, надії йо­го! Він же був у нього всім, цілою надією, і він заг­нав йо­го в зем­лю.

Коли б він був знав, що йо­го тут та­ке зустріне,- не був би йо­го ніко­ли брав із війська до­до­му. Але що ж - су­по­кою не ма­ли, по­ки не прий­шов. Ку­ди хо­ди­ли - смут­ком хо­ди­ли. Що за­го­во­ри­ли - йо­го спімну­ли, до­ки не прий­шов. Там був да­ле­ко від сво­го не­щас­тя, а жод­не з них то­го не зна­ло. Зна­ли лиш наріка­ти та пла­ка­ти, зна­ли лиш ту­жи­ти та прик­ли­ку­ва­ти до се­бе, а як уже діста­ли між се­бе… ки­ну­ло­ся не­щас­тя на нього… і - ма­ють те­пер… Свічки заг­ля­да­ють йо­му те­пер в ли­це. По­се­ред дни­ни і по­се­ред ночі.

«Сава!…» - крик­ну­ло знов у йо­го серці, і страш­ний жаль роз­шалівся в йо­го душі.

Як пе­ред­ше Марія, так те­пер він за­рив свої тверді мо­зо­листі пальці у во­лос­ся, тор­га­ючи йо­го. При­во­див тим не­на­че по­лег­шу своєму мізкові.

Ні, він не міг про­ти нього вис­ту­па­ти, не­хай бу­де, що бу­де. Він не міг. А мо­же… Мо­же, се не був Са­ва?… Мо­же, Гри­горій, мо­же, Рахіра?… Хто міг се зна­ти? «Са­ва, Са­ва!…- за­го­моніло на­но­во в йо­го серці мо­гутнім го­ло­сом.- Він один во­ло­чив­ся все з руш­ни­цею. Він один міг із ним бу­ти в лісі».

Так ле­жав він дов­го на колінах, за­ну­ре­ний у тяжкій за­думі і прис­лу­ха­ючись страш­но­му вих­рові у своїй роз­дертій душі.

Нарешті збу­див йо­го який­сь ше­лест. Про­ки­да­ючи­ся, обг­ля­нув­ся.

Щось біле миг­ну­ло ко­ло стогів і згу­би­ло­ся ко­ло ха­ти.

Підвівся бист­ро й за­чу­до­ва­но. Що се бу­ло? Чи який ціка­вий? Та тут про­май­ну­ла йо­му од­на дум­ка че­рез го­ло­ву, і ди­кий гнів за­па­лах­котів у йо­го нутрі.

«Рахіра!» - пірну­ло йо­му, мов но­жем, ду­шею. Се бу­ла во­на. Мов злодійка, підкра­ла­ся сю­ди ніччю, щоб по­ба­чи­ти, що тут діється. Се бу­ло її діло. Те­пер прий­шла, щоб натіши­ти­ся ним…

Грубий дрюк ле­жав скісно на однім зі стогів. Зірвав­ши йо­го, мит­тю ки­нув­ся спідтиш­ка в нап­рямі, де ба­чив пос­тать, і не по­ми­лив­ся.

Вона бу­ла тут. Рахіра…

Вилізла на пліт, що за­ми­кав го­ро­дець із ха­тою і ділив від стогів. Лиш у легкій одежі… з хус­ти­ною на го­лові, сто­яла на плоті близько ха­ти, мов ма­ра, і, ви­тя­га­ючи­ся над міру до вікна, ста­ра­ла­ся од­ним пог­ля­дом об­ня­ти ціле нут­ро ха­ти,

Чи ба­чи­ла що?

Не знав.

У тій хвилі се