Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

впе­ред цілим тілом, лед­ве во­лок­ла­ся, з пог­ля­дом ши­ро­ко відтво­ре­ним, вже від две­рей на вмер­ло­го звер­не­ним, її об­лич­чя бу­ло бліде, мов стіна.

Коло пос­телі зу­пи­ни­ла­ся, але не­на­дов­го. Впив­ши­ся очи­ма в умер­ло­го, не­на­чеб він тяг­нув її до се­бе, ки­ну­ла­ся мовч­ки на нього. Тут і зда­ва­ло­ся, мов умер­ла.

Івоніка і Марійка про­ки­ну­ли­ся пе­ре­по­ло­хані.

Що се бу­ло? Що то та­ко­го?

- Чого ти тут хо­чеш? Чо­го ти тут хо­чеш? Ан­но! Чуєш? Чо­го хо­чеш тут? - Так кли­ка­ли обоє, зля­кані, раз по раз, ста­ра­ючи­ся її відтяг­ну­ти від умер­ло­го, а між при­сутніми повс­та­ло замішан­ня й гомін.

- Іди геть, за­би­рай­ся, чо­го тут хо­чеш?

Але во­на не ру­ша­ла­ся. Ста­ла тяж­ка, мов по­мертвіла, і не мож бу­ло її відтяг­ну­ти.

- Боже свя­тий, що се та­ко­го? Чо­го оця тут­ки хо­че? - клик­ну­ла ма­ти, а в гурті підняв­ся шепіт, тут і там го­лосні пи­тан­ня.

Здавлений сміх уда­рив­ся об слух Івоніки з за­кут­ка, де сто­яв Са­ва, але тут же підня­ла го­ло­ву дівчи­на.

- Хто те­бе застрілив, Ми­хай­ли­ку? - про­шеп­та­ла з не­опи­са­ною лагідністю і ніжністю в го­лосі, не­на­чеб зна­хо­ди­ла­ся з ним са­ма-одна в хаті, обніма­ючи йо­го го­ло­ву ру­ка­ми та вдив­ля­ючи­ся йо­му болісно в об­лич­чя.- Хто? Хто зігнав те­бе з сього світу, аби ма­ти більше місця для се­бе? Хто? Ска­жи мені! - Відтак поцілу­ва­ла покірно йо­го ру­ки і коліна і при­ляг­ла ли­цем до йо­го гру­дей. Хви­ли­ну ли­ше, од­ну. Потім пот­ряс ви­бух страш­но­го пла­чу цілим її тілом. Усі при­сутні по­ча­ли за нею пла­ка­ти, а дех­то мо­ли­ти­ся.

- Дивіться, як пла­че! За­раз по­те­че кров по її лиці. Ой, бо­же, що за страш­не зва­ли­ло­ся сю­ди!

- Казав «не по­ки­ну», а по­ки­нув! - ри­да­ла ди­ко, за­но­ся­чи­ся з пла­чу, а відтак уда­ри­ла го­ло­вою до пос­телі, аж гомін пішов чут­но по хаті.

Марія і Івоніка прис­ту­пи­ли знов до неї пе­ре­ля­кані. Їм відсло­ни­ла­ся на­раз уся тай­на не­щас­ної дівчи­ни, І со­ром, і пе­рест­рах об­няв їх за­ра­зом. Особ­ли­во ж Марія опам'ята­ла­ся нап­ро­чуд ско­ро і зро­зуміла. Дівча му­си­ло звідси заб­ра­ти­ся. Проч, на кож­ний спосіб; во­на не сміла пля­ми­ти пам'яті вмер­ло­го. Се не мог­ло бу­ти, щоб він лю­бив оцю дівчи­ну, обіцяв її пос­ва­та­ти,- не мог­ло бу­ти.

До всього не­щас­тя ще та­кий со­ром…

- Іди звідси… що го­ло­сиш, як за своїм чо­ловіком?! - крик­ну­ла зах­рип­лим си­лу­ва­ним го­ло­сом, тер­мо­ся­чи з роз­пу­кою не­щас­ну з цілої си­ли.

- Я зна­ла… я зна­ла,- кли­ка­ла дівчи­на на­но­во, вго­ру підніма­ючи зап­ла­ка­не об­лич­чя,- що щось тяж­ко­го ста­неться. Мені сер­це віщу­ва­ло. Во­но мені ка­за­ло, що він не бу­де ніко­ли моїм. Во­но за­повіда­ло, і прав­ду за­повіда­ло. Але… ми лю­би­ли­ся… і він… і він… завт­ра хотів він вам… усе ска­за­ти. Про­си­ти, аби ви поб­ла­гос­ло­ви­ли йо­го і бідну най­мич­ку… Приз­на­ти­ся до всього. Завт­ра, на йо­го пат­ро­на. Ждав ли­ше на той день. Завт­ра… завт­ра, на йо­го пат­ро­на… Вам, бадіко… і вам, лелічко… завт­ра… і за­мовк навіки…

Тут за­ри­да­ла знов тяж­ко… при­пав­ши, як пер­ше, ли­цем до йо­го гру­дей.

Не бу­ло мож­ли­во відірва­ти її від умер­ло­го. Во­на об­ня­ла йо­го обо­ма ру­ка­ми і, ко­ли її від нього відри­ва­ли,- тяг­ну­ла йо­го за со­бою.

- Лишіть її… лишіть її, бадіко, і ви, ле­ле Маріє…- вмішав­ся Пет­ро, всту­па­ючись за дівчи­ною.- Так як він уже до вас те­пер не на­ле­жить, так не на­ле­жить і до неї більше. Лишіть її, най пла­че. Мо­же, він потрібує її сліз. Він і так без свічки і сповіді вмер.

Марія ло­ми­ла мовч­ки ру­ки… а Івоніка ста­нув як ври­тий… Дівчи­на ри­да­ла… що, зда­ва­ло­ся, туй-туй роз­са­диться її грудь, а го­лос, як та стру­на, ур­веться на­завсіди.

Довкола них змігся шепіт… І тут, і там ви­ри­на­ли го­ло­си, мов стрункі смутні цвіти. Докія і Пет­ро оповіли ро­ди­чам вскорі історію не­щас­них мо­ло­дих - і як він, по­мер­ший, мав надію, що свя­тий Ми­хай­ло, пат­рон йо­го, до­по­мо­же йо­му при­вес­ти ро­ди­телів на свій бік, тоб­то щоб во­ни прий­ми­ли бідну най­мич­ку за невістку в свою ха­ту… «Хо­тіли пок­ло­ни­ти­ся вам... спер­шу він…»- на­раз умовк­ли.

Дівчина піднес­ла знов го­ло­ву і ог­ля­ну­ла­ся.

Її ве­ли­кий, тем­ний, ще слізьми блис­ку­чий пог­ляд пірнув ди­ко, виг­ре­бу­що по при­сутніх, так як тоді пог­ляд батька, ко­ли шу­кав убив­цю сво­го си­на.

Нараз відкри­ла Са­ву.

Мов льви­ця, ско­чи­ла й ки­ну­ла­ся, май­же звіря­чо рев­нув­ши, на Са­ву.

- Ти! - скри­ча­ла.- Ти! - і, вп'ялив­ши свої нігті в йо­го тіло, в йо­го ру­ки, при­тис­ну­ла своє ли­це до йо­го ра­ме­на і, зой­кнув­ши з не­на­висті, вку­си­ла йо­го всіма зу­ба­ми.

Він зве­ре­щав із пе­ре­ля­ку і тру­тив її від се­бе. Лю­ди ки­ну­ли­ся до неї і відтяг­ну­ли від нього.

- Ти вбив йо­го! - кри­ча­ла во­на цілком по­гас­лим, не­на­вис­тю ки­пу­чим го­ло­сом.- Ти! Ти бо­яв­ся, що не діста­неш землі, і вбив йо­го. Беріть убив­цю і вбий­те йо­го, інак­ше я йо­го вб'ю! - шаліла, вка­зу­ючи за ним, що, зблідши не до пізнан­ня, за­хо­вав­ся зі здичілим пог­ля­дом за матір'ю і ди­хав тяж­ко, а йо­го об­лич­чя вик­ри­ви­ло­ся, мов у ма­лої ди­ти­ни, до пла­чу, а сам дри­жав на цілім тілі, як у про­пас­ниці.

- Ти йо­го застрілив, а ме­не в сміх пус­тив, а ди­ти­ну йо­го оси­ро­тив, нім ще світ бо­жий по­ба­чи­ла. Убійни­ку, убійни­ку!…

І їй заб­рак­ло на­раз го­ло­су й си­ли, і во­на за­хи­та­ла­ся.

Хтось пірвав її ди­ким ру­хом узад і зат­кав ру­кою ус­та.

Се був Івоніка. Ма­ти ки­ну­ла­ся на неї і підня­ла ру­ку, щоб її вда­ри­ти, од­на­че, мов по­ра­же­на, зу­пи­ни­ла­ся.

Дівчина пог­ля­ну­ла на неї.

- Мене? - спи­та­ла, втоп­лю­ючи свій зво­ру­ше­ний, май­же ди­кий пог­ляд в об­лич­чя ста­рої, і нес­ка­зан­но згірдний, май­же де­монічний усміх вик­ри­вив її, як сніг, білі ус­та.

- Тебе,- про­си­ча­ла ста­ра, опус­ка­ючи в тій же хвилі несвідо­мо ру­ку.

Обі жінки зміри­ли се­бе очи­ма, що прой­ма­ли льодом.

Запанувала страш­на хви­ли­на мов­чан­ки. Інстинк­тив­но відчу­ла ма­ти, що Ан­на вга­да­ла якусь прав­ду. Страш­ну прав­ду, кот­ра що ли­ше не по­ко­ли­ба­ла зем­лею, але за­ра­зом про­ки­ну­ла­ся ціла її ма­те­ринська лю­бов.

Сава був те­пер її оди­но­ка, ос­тан­ня ди­ти­на, її все. Во­на не сміла йо­го втра­ти­ти. Ні за що в світі. Луч­че спов­ни­ла би оци­ми своїми ру­ка­ми де­сять убивств, чим йо­го втра­ти­ти. Ніко­ли, ніко­ли! Ніко­ли не смів ніхто йо­го від неї ви­ри­ва­ти, інак­ше…

Вона прос­тог­на­ла ціли­ми грудьми, мов ко­на­ла; го­ло­ва її впа­ла безв­лад­но взад на плечі, во­на за­ри­ла пальці до шкіри в во­лос­ся. Відчу­ла близьке бо­жевілля; якась страш­на бе­зод­ня відчи­ни­ла­ся пе­ред нею. Її син був убив­цею… бра­тов­бив­цею! І йо­го ма­ли заб­ра­ти та­кож від неї… Але се не мог­ло бу­ти прав­дою. Се бу­ла лож. Страш­на, бо­жевільна лож…

- Він був мій! - крик­ну­ла дівчи­на на­си­лу, вка­зу­ючи на вмер­ло­го.- А оцей тут!…- Го­лос­ний удар вра­зив її в ли­це.

- Суко! - про­си­ча­ла ма­ти.- Я вб'ю те­бе на