Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

Він, пев­но, пішов у ліс, щоб там вру­ба­ти дров, йо­му тре­ба бу­ло, відай, кілля до пло­та,- так він мірку­вав, як об­зи­рав пліт,- і там на­пав йо­го хтось не­чай­но зза­ду. Він му­сив ще дов­го жи­ти,- мірку­ва­ли лю­ди, му­сив ще раз піднес­ти­ся з землі, во­ло­чи­ти­ся ку­сень дальше, а мо­же, і кли­ка­ти по­мочі, бо ка­пе­люх і со­ки­ра бу­ли ок­ре­мо, опо­далік від нього. От­же, він му­сив по на­паді підійма­ти­ся. Був та­кий страш­но сильний і здо­ро­вий, що бу­ло не­мис­ли­мо, аби він за­раз на місці по­мер. Він му­сив ще який­сь час жи­ти…

Великі зимні краплі по­ту вис­ту­пи­ли ста­ро­му чо­ловікові на чо­ло. Він схи­лив­ся гли­бо­ко над мерт­вим. Учи­нив се несміли­во, не­замітно, бо­яз­ко й май­же со­ром­ли­во та спи­тав ше­по­том:

- Ти хотів ря­ту­ва­ти­ся, Ми­хай­ли­ку, кли­кав по­ря­тун­ку? Ти ще жив? - Відтак мов но­жем пірну­ло йо­му ду­шею: «Ме­не не бу­ло до­ма!»

Сердаком був прик­ри­тий…

Хто прик­рив йо­го сер­да­ком? Хтось му­сив йо­го ним прик­ри­ти! Той, хто заг­нав йо­му ку­лю під ліву ло­пат­ку…

Він тяж­ко зас­тог­нав.

Пішов за кіллям у ліс, аби по­ла­го­ди­ти пло­ти­ще для те­лят. Той ліс не­щас­ли­вий! І се бу­ло чу­же доб­ро, за яким він пішов.

Он те не­щас­не те­ля по­тяг­ну­ло за со­бою та­ке страш­не не­щас­тя. Як­би бу­ло не за­гиб­ло, бу­ло би до то­го не прий­шло… Йо­му й до го­ло­ви не бу­ло би при­хо­ди­ло за­хо­ди­ти в той тяж­кий ліс…

Він по­хи­тав у роз­пуці обо­ма ру­ка­ми го­ло­ву, але очі ос­та­ва­ли­ся у нього сухі.

А він усе так лю­бив сей ліс, все йо­го тяг­ну­ло до нього, мов до­до­му, аж до­ки йо­го не за­тяг­ну­ло. Навік-віки не за­тяг­ну­ло…

Він по­чув, як у серці, мов у ку­лак, зби­ва­ються жи­ли.

Чи він ішов сам до лісу, чи з Са­вою?

Він по­вер­нув рап­том го­ло­ву до лю­дей і витріщив­ся на них страш­но.

Ніхто не відповів.

Він за­був, що крізь йо­го ус­та не пе­рей­шов ніякий зву­чок. Потім ус­тав, прис­ту­пив ав­то­ма­тич­но до Марії і з цілою си­лою, яка лиш рідко об'явля­ла­ся у нього так мо­гутньо, як в сій хвилі, вда­рив її п'ясту­ком у плечі.

Неначе вдвоє пе­ре­лом­ле­на, впа­ла відра­зу на зем­лю.

- Було ди­ви­ти­ся, з ким він пішов! - гук­нув без­звуч­ним, дри­жа­чим го­ло­сом.- Ти бу­ла до­ма!

Як рій пе­ре­по­ло­ха­них птахів, так про­ки­ну­ли­ся всі при­сутні.

- Бадіко, що ви ро­би­те! Бог з ва­ми!

- Бог з ва­ми, бадіко, во­на не вин­на!

- Дайте покій жінці, во­на вже в до­розі за си­ном! - так пе­реліта­ли го­ло­си, ос­теріга­ючи, сю­ди й ту­ди, ви­ще й ниж­че, і всі зби­ва­ли­ся над йо­го го­ло­вою.

Не ска­зав­ши ні сло­ва, він знов присів ко­ло мерт­во­го си­на, за­гар­бав­ши го­ло­ву в ру­ки, як пе­ред­ше. Не­опи­са­не по­чут­тя не­на­висті й лю­тості про­ки­ну­ло­ся в йо­го душі про­ти жінки. Во­на бу­ла до­ма! Во­на бу­ла цілий той час до­ма і мог­ла відвер­ну­ти не­щас­тя; він же був у місті й мав ли­ше про­чут­тя, що якесь не­щас­тя нас­та­не. Во­на вин­на! Йо­го мов ог­нем гна­ло до­до­му. Він був би за­не­ду­жав, як­би був му­сив дов­ше ли­ши­ти­ся. В нього не­на­че щось увійшло тоді і гна­ло на­зад так, що він землі під но­га­ми не чув, і не­дур­но ту­жи­ла, кри­ва­ви­ла­ся йо­го ду­ша. О не­дур­но, не­дур­но!… От що зас­тав!…

Марію піднес­ли, і во­на, за­го­лом­ше­на, май­же безп­ри­том­на ску­ли­ла­ся, мов со­ба­ка, ко­ло ніг мерт­во­го. Виг­ля­да­ла відстра­ша­юче. Розчіхра­на, з блуд­ним пог­ля­дом і з блідим, мов по­лот­но, ли­цем, з ус­та­ми, су­до­рож­но вик­рив­ле­ни­ми.

- Я бу­ла до­ма, а він був у бур­дею! - по­ча­ла по якімось часі тяж­кої мов­чан­ки то­неньким, ос­лаб­ле­ним, май­же ди­тя­чим го­ло­сом, і більше до се­бе, як до лю­дей.- Над­вечір прий­шов сю­ди і з'їв ве­че­рю, ку­леш­ку з бор­щем, їв та й ска­зав: «Сього ве­чо­ра піду в ліс по тро­хи кілля». Був ще та­кий ве­се­лий, та й ди­вив­ся на ме­не, і пішов…

- І не вер­нув­ся більше! - повіяло ше­по­том там, де сто­яли біло­го­лові ба­бусі й мо­ли­ли­ся.- І не вер­нув­ся більше!…

Івоніка, здається, не слу­хав то­го, що во­на го­во­ри­ла. Він гля­нув, май­же не ру­ха­ючи го­ло­вою, набік. Там сто­яв він, оди­но­кий те­пер йо­го син…

- Я був у во­рож­ки! - по­чув­ся на­раз го­лос Са­ви, і всі го­ло­ви по­вер­ну­ли­ся з жа­хом за ним. Оце пер­ший раз за­го­во­рив і він. Досі ані уст не ство­рив.

Івоніка, як пе­ред­ше, не підво­див го­ло­ви, але вис­ту­пи­ли йо­му зимні краплі по­ту на чо­ло. Йо­му страш­но зро­би­ло­ся на­раз пе­ред го­ло­сом свой­ого си­на. Він не­хай би мов­чав і не го­во­рив ані од­но­го сло­ва…

- О бо­же, що ти ро­биш! - вир­ва­ло­ся йо­му на­раз з ди­кою роз­пу­кою із гру­дей, і йо­го го­ло­ва упа­ла без­си­ло на край ліжка. В йо­го груді шалів бе­зум­ний біль. Се го­во­рив він, те­пер йо­го оди­но­кий син…

Сава сто­яв, опер­тий під стіною з за­ки­не­ни­ми на плечі ру­ка­ми, а йо­го пог­ля­ди ко­ли­са­ли­ся по землі.

- Я був у во­рож­ки, і во­на мені ска­за­ла: «Ти прий­шов сю­ди і роз­пи­туєш про зем­лю, по­ле, про різні інші речі, а тим ча­сом тобі не тра­ти­ти тут ча­су. Іди до­до­му, бо твій брат за­би­тий! Ле­жить у лісі!» А я прибіг та­ки за­раз сю­ди, і мені ще на до­розі ска­за­ли, що Ми­хай­ло вби­тий.

При тих сло­вах збли­зив­ся до бра­та і, ки­нув­шись на­но­во на нього, за­ри­дав гірко…

- Чи Ми­хай­ло пішов сам до лісу? - роз­дав­ся на­раз го­лос ста­ро­го Пет­ра, мов здер­жу­ва­ний грім.

Хлопець підвів го­ло­ву. Йо­го пог­ля­ди по­ко­ли­са­ли­ся на­но­во по землі, і він відповів рівним, яс­ним го­ло­сом:

- Я не знаю! Він пішов собі з до­му, а я собі!

- З бур­дея?

- Може й з бур­дея! Я не знаю!

«По півночі йшов ти до Рахіри! - за­го­во­ри­ло на­раз в душі Домнічиній.- Я вста­ва­ла ви­зи­ра­ти, чо­го со­ба­ка так роз­щи­ба­ла­ся. А то ти був!»

- Боженьку, що за місяч­на, що за яс­на нічка бу­ла то! - ска­за­ла вго­лос Докія, що спи­ни­ла­ся ко­ло неї.

- Аби доб­ра ду­шеч­ка не блу­ка­ла! - обізва­ли­ся смут­ним, по­бож­ним го­ло­сом ба­бусі.- Так бог свя­тий уже дав.

Знову нас­та­ла мов­чан­ка. Ніхто не пи­тав більше ні сло­веч­ка, ніхто і не ру­шав­ся з місця. Всі не­мов ожи­да­ли чо­гось, зда­ва­лось, в зем­лю вби­ли­ся, а ха­та не ви­пус­ка­ла з се­бе ніко­го. Від ча­су до ча­су ви­ри­ва­ло­ся де в ко­го тяж­ке зітхан­ня з гру­дей, що заст­ряг­ло в ти­шині, а лед­ве чут­ний зойк не­щас­ної ма­тері звер­тав пе­ре­ля­кані пог­ля­ди на неї. Скор­чив­ши­ся, ри­ла не­нас­тан­но пальця­ми в во­лоссі…

Нараз ожи­вив­ся рух пе­ред ха­тою.

Голоси підня­ли­ся й доліта­ли чутніше до­се­ре­ди­ни, якісь пи­тан­ня з відповідя­ми міша­ли­ся, а відтак по­чу­ли­ся кро­ки в сінях… За хви­ли­ну відтво­ри­ли­ся двері, і в ха­ту ввійшла Ан­на…

Поражаюча ти­ши­на нас­та­ла, і всі при­сутні зро­би­ли їй місце.

Вона йшла, пе­ре­хи­лив­ши­ся