Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

гур­ту зітхнув тяж­ко, а один го­лос ска­зав по­бож­но, з при­тис­ком:

- І бо­гові тре­ба чо­гось доб­ро­го!

Кілька го­лосів пов­то­ри­ло ті сло­ва. Потім нас­та­ла мов­чан­ка, і все ру­ши­ло на­пе­ред із місця. По­волі, обе­реж­ним кро­ком тяг­ну­ли бурі свій тя­гар.

Отець і ма­ти три­ма­ли ру­ки на го­лові по­мер­шо­го, за ни­ми волікла­ся крок у крок тяж­ка ти­ши­на…

XX

Коло ха­ти Івоніки тов­пи­ли­ся лю­ди. Жан­дарі, жи­ди, чо­ловіки й жінки, чужі і знай­омі, і всі гу­то­ри­ли: - Чи чув хто та­ке? Чи оце та­ки прав­да? Ми­хай­ла застрілив хтось? Та хто ж міг йо­го застріли­ти? За що застріли­ти? Він же не мав ніяко­го во­ро­га! Вже хто, як хто, а він пев­но що не мав во­ро­га! На цілім божім світі не мав!…

Потім: - Де Са­ва? Де Са­ва?

Мов чорні спо­ло­хані пта­хи, сну­ва­ли­ся оці за­пи­ти сю­ди й на­зад, під час ко­ли умер­ло­го вне­се­но в ха­ту, пе­реб­ра­но й уло­же­но на постіль.

Сави не бу­ло, але він прий­шов ско­рим, ле­тю­чим кро­ком. Лед­ве що за­чув страш­ну звістку, як уже й пе­ре­тис­нув­ся крізь тов­пу пе­ред ха­тою і опи­нив­ся ко­ло мерт­во­го бра­та. Ки­нув­ши­ся на нього, ри­дав і роз­ли­вав­ся так стра­шен­но, що чут­ливі жінки прис­ту­па­ли од­на по одній до нього і вспо­ко­юва­ли йо­го, а на­ос­тан­ку відтяг­ли-та­ки щи­ри­ми лагідни­ми сло­ва­ми від умер­ло­го.

Лише батько мов­чав. Лед­ве що пог­ля­нув на нього. Він не всту­пав­ся від умер­ло­го си­на. Зда­ва­ло­ся, він ждав, щоб йо­го бліді ус­та відхи­ли­ли­ся і вис­ло­ви­ли од­не-одніське сло­во, а потім не­хай би зем­ля відтво­ри­ла­ся і знов од­но­го-однісько­го по­жер­ла…

Рана вмер­ло­го, що зна­хо­ди­ла­ся під од­ною ло­пат­кою, по­ча­ла на­но­во так кри­ва­ви­ти­ся, що по­душ­ка сильно зап­ля­ми­ла­ся. Ма­ти, спос­терігши се,- во­на не­нас­тан­но зай­ма­ла­ся ним, то ко­ло нього,- ка­за­ла Івоніці по­да­ти дру­гу. Він пос­лу­хав її, а во­на, зви­чай­но сла­ба й ніжна жінка, ста­ла те­пер, ма­буть із бо­лю, та­ка сильна, що підня­ла вмер­ло­го си­на, мов ди­ти­ну, вго­ру й ус­та­ви­ла йо­го влас­но­руч­но на­зад. Ніхто, крім неї, не смів йо­го до­торк­ну­ти­ся. Ніхто, ніхто! Не дай гос­по­ди, щоб сього ко­му за­хотіло­ся!

Коли Са­ва збли­зив­ся на­но­во до бра­та й по­чав, як пер­ше, за­во­ди­ти, підняв Івоніка го­ло­ву, що три­мав її досі опер­ту в ру­ках, і, не пог­ля­нув­ши на хлоп­ця ні од­ним пог­ля­дом, ска­зав до Марії без­тон­ним, лед­ве чут­ним го­ло­сом:

- На нас спав ве­ли­кий гріх, Маріє!…

Але во­на йо­го не чу­ла. Не­на­че ро­зум стра­ти­ла. При­хо­ди­ла, й ви­хо­ди­ла, і го­во­ри­ла без зв'язі. Хви­ля­ми впи­ва­ла­ся очи­ма в умер­ло­го і гла­ди­ла пест­ли­во йо­го гар­не, су­покійне ли­це. Притім не ба­чи­ла і не чу­ла ніко­го дов­ко­ла се­бе.

В кімнаті бу­ло чи­ма­ло лю­дей. Між інши­ми Докія, ста­рий Пет­ро, Домніка і Онуфрій Ло­па­та. Сто­яли всі май­же нед­виж­но й, пе­решіпту­ючи­ся, вга­ду­ва­ли, хто міг до­пус­ти­ти­ся то­го страш­но­го зло­чи­ну.

- Хто міг бу­ти йо­го во­ро­гом? - го­во­ри­ла Докія по­ну­рим, май­же неп­ри­яз­ним ше­по­том, своєю гор­дою, ви­со­кою стат­тю, мов ца­ри­ця, пе­ре­ви­ща­ючи всіх.- Хто міг бу­ти такій душі во­ро­гом? Чи з вас, лю­ди добрі, знає хто яко­го во­ро­га Ми­хай­ло­во­го? Чи він мав з ким ко­ли яку свар­ку? Хто мав жаль до нього, як він до війська відхо­див? Ко­му був він що ви­нен?

Старий Пет­ро усміхнув­ся гірко й мах­нув ру­кою.

- Такого дру­го­го не бу­де вже більше в нашім селі! - ска­зав із при­тис­ком.- Се був шовк, а не чо­ловік! Він не мав жовчі! Але він,- тяг­нув далі з по­пе­реднім усміхом на ус­тах, віщим і грізним го­ло­сом пог­ля­нув­ши зна­чу­ще на сест­ру,- той, кот­ро­му він сто­яв на за­ваді на оцім світі, він не бу­де ма­ти су­по­кою ані на сім, ані на тім світі! Во­но му­сить вий­ти на­верх, хто він є. Оце не­щас­тя та­ке ве­ли­ке, що не най­де собі схов­ку на землі, а крові не­вин­но­го зем­ля до се­бе ніко­ли не прий­має! Міркуй­те, лю­ди добрі, що я вам ка­жу, і зга­даєте ко­лись мої сло­ва! Я не ка­жу сього на вітер!

Домніка сиділа мовч­ки в однім куті на низько­му стільчи­ку, сте­рег­ла не­нас­тан­но очи­ма не­щас­ну матір і хи­та­ла жалісно го­ло­вою. Оце, що ста­ло­ся, бу­ло страш­не. Не дай, бо­же, во вік-віки вдру­ге та­ко­го!…

Її чорні очі блистіли пре­див­ним блис­ком, не­на­че ба­чи­ли пе­ред со­бою чудні події, про які інші не про­чу­ва­ли, але її ус­та бу­ли тісно зціплені, як би бо­яли­ся, що од­но ім'я, яке раз по раз ви­ри­на­ло з рою га­док, вир­веться си­ломіць на­верх і при­тяг­не інше та­ке го­ре для не­щас­них ро­дичів.

Всі хо­ва­ли пе­ред со­бою свій зір. Всі ви­чи­ту­ва­ли в очах обопільне з три­во­гою і бо­яз­ко розв'язку страш­ної події, але ні за що в світі не був би сей або той ви­явив го­лос­но свой­ого пе­ре­ко­нан­ня, що спо­чи­ва­ло десь іще в най­темнішім за­кут­ку душі, ли­ше ще по­чут­тям опо­ви­те, і ви­жи­да­ло, не во­ру­ша­чи­ся, дальшо­го роз­вою акції… Між усіма не­на­че щось не­ви­ди­ме хо­ди­ло і об'явля­ло од­но й те са­ме, а відтак, прик­ла­да­ючи білу ру­ку до жи­вих уст, на­ка­зу­ва­ло гли­бо­ке мов­чан­ня.

Перед до­мом зібра­ло­ся чи не півсе­ла. До су­ду по­да­но до­нос, і ожи­да­но завт­ра комісії. Май­же кож­не зас­та­нов­ля­ло­ся, що з то­го бу­де. Шепіт і при­ти­шені го­ло­си, зілляв­ши­ся вод­но, здійма­ли­ся прав­ди­ви­ми хви­ля­ми дов­ко­ла ма­лої ха­ти­ни.

Перелякані, змішані ли­ця тис­ну­ли­ся ціка­во до ма­лих ві­кон­них шиб, а тут і там чорніли­ся пос­ки­дані на зем­лю ка­пе­лю­хи, мов кер­ти­ця­ми ви­риті ку­поч­ки. Мерт­вець був у хаті, і хви­ля ви­ма­га­ла по­ша­ну­ван­ня. В стайні ри­ча­ла при­к­ро і три­вож­но од­на за­бу­та ко­ро­ва, а в ма­лих сінях ха­ти запіяв за­хо­ва­ний десь у тем­ноті ко­гут. Дех­то мо­лив­ся.

Між ти­ми ос­танніми - ба­бусі, біло­го­лові Марійчині сусідки, що, мов за­губ­лені тіні, веш­та­ли­ся се­лом. Во­ни ба­га­то про­жи­ли й терпіли, і їх оди­но­ким ба­жан­ням бу­ло не вмер­ти без свічки, не вис­повідав­ши­ся пе­ре­дом…

Тепер за­би­ли­ся у най­глиб­ший ку­ток ха­ти, аби ніко­му не сто­яти в до­розі, а бу­ти при­сутніми, і, вп'ялив­ши смут­ний зір у мо­ло­до­го мер­ця, мо­ли­ли­ся по­бож­не. Кож­но­го не­на­че си­ломіць при­дер­жу­ва­ло щось тут, на місці. В ха­тині, повній тяж­ко­го со­пу­ху, [109] па­ну­ва­ла ти­ши­на й ожи­дан­ня, а шепіт пе­ребігав по ній, мов су­до­рожні ру­хи. Ча­са­ми ус­та­вав цілко­ви­то, але ли­ше настільки, аби в сліду­ючій хвилі змог­ти­ся роєм і роз­би­ти нес­терп­ний настрій. Марія стог­на­ла, ки­да­ючи го­ло­вою то в од­ну, то в дру­гу сто­ро­ну, а Івоніка, при­су­нув­ши­ся близько до пос­телі вмер­ло­го й опус­тив­ши го­ло­ву в ру­ки, врив пог­ляд у ли­це лю­бим­ця і не ру­хав­ся. Сей ле­жав білий, як сніг, і ли­це в нього бу­ло гли­бо­ко по­важ­не. Був напівприк­ри­тий. чор­ним сер­да­ком.

Умер!…

Михайло йо­го по­мер. Застріле­но йо­го. Ра­на зна­хо­ди­ла­ся під лівою ло­пат­кою. В лісі най­де­но йо­го, обер­не­но­го ли­цем до чор­ної землі. Йо­го ка­пе­люх ле­жав опо­далік від нього, а ра­зом із ним і