Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

при­сутніх та привів із со­бою го­лос­ний плач.

Де в ко­го піднімав тяж­кий стогін зат­верділу грудь, і грубі ру­ки об­ти­ра­ли сльози, що не­на­че з вог­ню до­бу­ва­ли­ся на­верх і зсу­ва­ли­ся не­замітно по лиці.

Умер…

Її пог­ля­ди зло­ми­ли­ся, як в умер­ло­го, і во­на стра­ти­ла го­лос.

- Вставай! - бла­га­ла ше­по­том, з нап­ру­жен­ням усіх сил, схи­ля­ючи­ся гли­бо­ко над умер­лим.- Вста­вай, Ми­хай­ле!…

Відтак не вспіли її за­дубілі ус­та більше нічо­го ви­мо­ви­ти. Ле­до­ва студінь прос­тяг­ну­ла­ся на ціло­му її об­личчі, і во­на по­ва­ли­ла­ся без пам'яті на йо­го тіло…

Се бу­ло то­го са­мо­го дня по обіді. Івоніка вер­тав до­до­му. За­вер­нув на най­ко­рот­шу до­ро­гу, що ве­ла до се­ла, аби ли­ше як­най­скор­ше до­би­ти­ся до­до­му.

Він ішов пильно, а дов­ко­ла йо­го уст ук­ла­ла­ся лінія вто­ми. Він ані ра­зу не спічнув, ви­ри­нув­ши з міста. А там, у місті, не зуміло йо­го ніщо дов­ше за­дер­жа­ти, як ско­ро упо­рав­ся раз із своїми спра­вун­ка­ми.

Переночував у па­на, і хоч як пан і пані вмов­ля­ли, або по спра­вун­ках ли­шив­ся з го­ди­ну-дві на спо­чи­нок, він ніяк не дав­ся на­мо­ви­ти. По­вер­нув­ши з бан­ку, поп­ро­щав­ся і пус­тив­ся в до­ро­гу на­зад. Йо­го тяг­ну­ло до­до­му.

Був пов­ний нес­по­кою, хоч не міг то­му віднай­ти при­чи­ни, і глу­ха якась три­во­га про­ки­да­ла­ся в нім, чим більше за­хо­див у за­пустілі по­ля, що ма­ли не­ба­вом зілля­ти­ся із стер­ни­ною йо­го се­ла. В малій дзьобенці, [108] що висіла йо­му че­рез плечі, ніс Ми­хай­лові красні яб­лу­ка й білий хлібець, а ок­ре­мо за­виті білі свічки до церк­ви. Завт­ра ж свя­то­го Ми­хай­ла, і тре­ба бу­де піти до церк­ви…

Його но­ги шпо­та­ли­ся по грубій груді стер­ни­ни, так як би щох­вилі забіга­ла не­ви­ди­ма ку­ля між ни­ми і вмис­не звільня­ла йо­го хід. На серці ж умос­тив­ся глу­хий тя­гар… Він по­чув се­бе ста­рим. Уже аби що ка­за­ти, а він та­ки вже не мо­ло­дий. А от тяж­ко йдеться йо­му. Не так, як ішло­ся давніше. Землі не чув під со­бою. Але во­но так бу­ває. З кож­ною го­ди­ною чо­ловік старіє. І, не вва­жа­ючи, зітхав раз по раз тяж­ко.

Але вже по­ба­чив се­бе на по­лях сво­го се­ла. Вже ми­нув більшу часть до­ро­ги, вже от-от панський двір, вже от-от йо­го ха­та… Мо­же, ще з кілька­де­сят кроків, і він опи­ниться ко­ло своєї ха­ти… Але нині тяж­ка мря­ка. Все спо­ви­ла: і ха­ти, і де­ре­ва… так лиш мріють з неї… Він ста­нув на хви­ли­ну май­же несвідо­мо й за­ду­мав­ся.

Чи всту­па­ти йо­му впе­ред он тут до ха­ти? Марійка, мо­же, ви­жи­дає йо­го. Мо­же, схо­че довіда­ти­ся, чи за­ла­го­див усе точ­но, во­на бо­яз­ли­ва… Йо­го ха­та ди­ви­ла­ся на нього.

Стояла мерт­вецьки ти­хо між об­на­же­ною са­до­ви­цою, що здійма­ла­ся дов­ко­ла й по­зад неї, та ди­ви­ла­ся. Лег­ка імла зви­са­ла ліни­во над краєви­дом і вок­рут неї, збільша­ла по­ну­рий вид пус­тої ха­ти.

Двері сінні сто­яли ши­ро­ко відтво­рені, з них би­ла темінь, а вікон­ця чорніли­ся з білих стін, мов чо­ти­ри чорні таб­лич­ки. Він відвер­нув­ся.

Ні. Йо­му не хотіло­ся те­пер ту­ди сту­па­ти. Волів піти прос­то до бур­дея, до Ми­хай­ла. Приніс йо­му яб­лук і бу­ха­нець хліба, і йо­го тяг­ну­ло впе­ред до нього.

Він пос­ту­пив рішу­че впе­ред і мав за ча­сок панський дім і свою ха­ту за пле­чи­ма. Пе­ред ним розс­те­ли­ли­ся знов по­ля. Але він не ба­чив ба­га­то. Десь не­да­ле­ко сто­яла ще ха­та Докії. Її мав іще ми­ну­ти, а відтак за­вер­ну­ти доріжкою в чис­те по­ле, де при­ча­ював­ся йо­го бур­дей до землі.

Осіння мря­ка по­за­ку­ту­ва­ла все в свій си­вий віддих, десь-не-десь по­роз­ки­ду­вані хат­ки то­ну­ли в ній зі своїми біли­ми стіна­ми, і він глядів ли­ше в са­му пус­ту мря­ку. Зда­ва­ло­ся, не­мов во­на вмис­не зби­ра­ла­ся гру­би­ми ма­са­ми, все впе­ред нього, тис­ну­ла­ся вог­ки­ми до­ти­ка­ми до йо­го гру­дей і ли­ця, аби зас­ло­ню­ва­ти со­бою вся­кий вид на пус­те по­ле…

У нього бу­ли очі гострі, мов у вірла, і він хотів її про­ни­за­ти. Там, де по­ля схи­ля­ли­ся на однім місці не­замітно в плас­кий ко­тел, там ле­жав йо­го бур­дей. За ним чорніла де­ре­ви­на, а там далі, нап­ра­во, «сусідній» ліс, що виг­ля­дав завсіди, не­на­чеб ожи­дав чо­го. Оцих то­чок шу­кав те­пер.

Його очі від давніх літ звик­ли до них; во­ни ста­но­ви­ли свой­ого ро­ду опо­ру для ока, що ли­ну­ло в рівни­ну. Але він нічо­го з то­го всього не до­ба­чав те­пер. По не­довгім часі пох­му­ро­го нап­ру­жен­ня по­ба­чив, як щось відділи­ло­ся з ніжно-си­вої тка­ни­ни імли.

Воно бу­ло ще да­ле­ко від нього, але він розрізняв уже щось, ба зда­ва­ло­ся навіть, міг де­що розпізна­ва­ти.

Здавалося, щось дви­га­ло­ся в нап­рямі до пансько­го до­му, а з тим і до йо­го ха­ти… На­пе­реді лю­ди, по­оди­нокі чо­ловіки й жінки, їх го­ло­ви, в білі руш­ни­ки по­за­ви­вані, відрізня­ли­ся яс­но в мряці, во­ни сту­па­ли по­важ­ним кро­ком, а за ни­ми, тро­хи по­за­ду, віз, уп­ря­же­ний во­ла­ми, та­кож по­волі ру­хав­ся з місця.

Однак що се? Йо­го во­ли? Бурі?

Вони йшли так по­волі й хи­та­ли го­ло­ва­ми, не­на­че ки­ва­ли вже зда­ле­ка до нього, а віз лед­ве-лед­ве волікся за ни­ми. Дов­ко­ла во­за знов чо­ловіки й жінки. Оче­вид­но, вез­ли щось…

Вдарило йо­го щось ізза­ду в плечі так сильно, що він, пош­по­тав­ши­ся, ма­ло що не впав. Відітхнув тяж­ко, і йо­го очі впи­ли­ся в той вид. Прис­ко­рив несвідо­мо хо­ду.

Неповоротні бри­ли землі ви­рос­та­ли йо­му злоб­но під но­га­ми і все на­но­во при­не­во­лю­ва­ли йо­го до шпо­тан­ня. Йо­го хід став ди­кий і нерівний. Вкінці опи­нив­ся близько во­за…

Нікого не здо­ро­вив. Не ба­чив ніко­го. Йо­го та­кож ніхто не здо­ро­вив. Ніхто не про­мо­вив ні сло­ва, все бу­ло мов по­ра­же­не. Бурі ста­ну­ли самі з се­бе, і все зро­би­ло йо­му мовч­ки, несміли­во ко­ло во­за місце.

Наступила гли­бо­ка ти­ши­на. Зда­ва­ло­ся, не­мов кож­ний звук у сивій імлі да­вив­ся… Він гля­нув…

На возі ле­жав прос­тяг­не­ний білий-біліський йо­го син…

Тяжка, кри­ва­ва мов­чан­ка…

Добру хви­лю витріщав­ся на нього, відтак підняв ру­ку, пог­ла­див мо­ло­де об­лич­чя, з яко­го зник­ла ос­тан­ня крап­ля крові, а відтак, обер­нув­ши­ся на­раз до лю­дей, клик­нув: - Він не­жи­вий! - Який­сь го­лос спав мо­ло­том на нього: - Не­жи­вий!

Його ру­ки скор­чи­ли­ся до­се­ре­ди­ни, він ог­ля­нув­ся з цілко­ви­то блуд­ним пог­ля­дом, і йо­го го­ло­ва по­ча­ла сильно тряс­ти­ся.

Одна жінка з роз­бур­ха­ним во­лос­сям ок­ру­жа­ла зой­ка­ми не­ус­тан­но віз, не­на­че шу­ка­ла за чи­мось, її пог­ляд, надс­лу­ху­ючий, був звер­не­ний до се­бе, і во­на вис­тог­ну­ва­ла приг­лу­ше­ним, лед­ве чут­ним го­ло­сом ім'я по­мер­шо­го.

Се бу­ла Марійка.

І знов страш­на хви­ли­на мов­чан­ня.

Нараз підняв ста­рий бист­ро го­ло­ву, і йо­го пог­ляд пе­ребіг виг­ре­бу­що по всіх при­сутніх.

«Хто був убив­ця йо­го си­на?»

- Де Са­ва? - спи­тав.

Всі ог­ля­ну­ли­ся. Са­ви не бу­ло.

Опустив го­ло­ву на гру­ди й не ска­зав більше ні сло­ва. Йо­го ли­це по­жовк­ло, ус­та за­дубіли, а сер­це не­на­че стих­ло.

Хтось із