Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

Хотів ли­ше прис­ту­пи­ти без ше­лес­ту і по­тяг­ну­ти її дрю­ком по го­лові, щоб не ру­ши­ла­ся більше з місця. Та се йо­му не вда­ло­ся. В зво­ру­шенні не за­хо­ву­вав­ся ти­хо. Во­на ог­ля­ну­ла­ся… і са­ме як здіймив дрюк, виміря­ючи удар на її го­ло­ву,- ско­чи­ла блис­кав­кою з пло­та й май­ну­ла, і прос­то в йо­го го­род. Тут він її не міг дігна­ти. Бу­ла бист­ра і ско­ра, мов ди­ка ко­за, а йо­го но­ги бу­ли втом­лені, а те­пер мов підко­шені з го­ря.

Сопучи, з блідим ли­цем вер­нув до ха­ти.

Перед по­ро­гом зустрів Ан­ну.

Петро і Докія, взяв­ши її під ру­ки, ве­ли її до­до­му.

Її го­ло­ва висіла безв­лад­но на гру­дях; чор­на хуст­ка, що спа­да­ла з пле­чей, спа­да­ючи, волікла­ся за нею пас­мом. Очі її бу­ли приж­му­рені. Рій жінок ішов за нею.

Заповідали їй зжу­ре­ни­ми ли­ця­ми між со­бою не­доб­ру ніч. Де­котрі зітха­ли, а де­котрі хрес­ти­ли­ся тай­ком.

Такого го­ря не ба­чи­ла ще ні од­на з них.

І так на­раз прий­шло… І чо­му? Та й хто був ви­нен?… Бо­же доб­рий - че­рез ко­го? За од­ну ніч прий­шло і об­ляг­ло ха­ту та­ке не­щас­тя…

- З те­лям роз­по­ча­ло­ся,- ки­нув один го­лос із гур­ту.

- Хто йо­го зна з чо­го… як бог дає,- дру­гий.

- І во­но не да­ва­ло йо­му спо­кою, і тяг­ну­ло в ліс, і ма­ни­ло, до­ки не за­тяг­ну­ло йо­го.

- І се ще не кінець…- ска­зав су­мо­ви­то пер­ший.

- Ідіть геть, ку­мо, не го­воріть та­ко­го… Що мо­же бу­ти ще гіршо­го! - третій.

- А як най­дуть убійни­ка?

(Шепотом): - А ви не чу­ли, як Ан­на кри­ча­ла, що се той зро­бив?…

Одна із біло­го­ло­вих ба­бусь пе­рех­рес­ти­ла­ся.

- Цитьте, цитьте…- вспо­ко­юва­ла жах­ли­во,- я нічо­го не чу­ла. Хто се чув?

- Ніхто…

- Ніхто… ніхто,- зня­ло­ся пе­ре­ля­ка­ним ше­по­том, що пе­ре­хо­див у про­тяж­не, півго­ло­сом за­барв­ле­не зітхан­ня. На­раз зби­ли­ся сильно пе­ре­ля­кані в ку­пу. Са­ва здо­го­нив гур­ток і ве­ли­ки­ми, пок­вап­ни­ми кро­ка­ми май­нув поп­ри нього. Ішов, не­на­че не ба­чив ніко­го, без привіту, без яко­го-не­будь сло­ва, пох­ню­пив­ши пог­ляд у зем­лю, і зник у нап­рямі корч­ми…

- Се був він, Са­ва! - клик­ну­ла од­на мо­ло­да жінка пе­ре­пуд­же­на.

- Аякже! Мов стовп який, су­нув поп­ри нас. Бо­же, бо­же!…

- Не дай, бо­же!… Не дай, бо­же!… А та­та бідно­го ба­чи­ли ви? Як гро­мом при­би­тий, так сидів ко­ло там-то­го. Що він, са­ра­ка, га­дає? Мо­ву йо­му відібра­ло.

- А во­на ста­ла, як бо­жевільна. І як виг­ля­дає! Най бог бо­ро­нить. Без руш­ни­ка на го­лові. Здається, не зна­ла, що не ма­ла руш­ни­ка на го­лові.

- Нещастя відвер­ну­ло в неї і очі, як всту­пи­ло ха­ти. Во­но вже бу­ло тут, а як приб­ли­жа­ло­ся, во­на стра­ти­ла пам'ять. Ка­за­ли, що спіши­ла докінчи­ти якусь ро­бо­ту.

- Так во­но так. Чо­ловік завсіди спішиться, як не­щас­тя йде.

- Адіть, адіть… те­пер уво­дять Ан­ну до ха­ти!

- Ая; увійшла. Що з неї бу­де?…

- Може, візьмуть її старі до се­бе, Марійка та Івоніка,- обізва­ла­ся од­на з біло­го­ло­вих.- Те­пер бу­дуть ма­ти вну­ка замість си­на. Бог не за­би­рає так, аби нічо­го не ли­ши­ти на­томість.

- Добре ска­за­ли ви, ку­мо! - клик­ну­ла од­на жінка, розсміявши­ся.- Марія прий­ме її до се­бе за те, що на­зи­ва­ла Са­ву убійни­ком? Най по­че­кає тро­хи. І звідки при­хо­дять старі до то­го? А ви би, не дай гос­по­ди та­ке, ніби прий­ми­ли би та­ку дівчи­ну до ха­ти? Ну, прав­да, її до­ля те­пер збав­ле­на, але та­ке вже ма­ло бу­ти. Ста­ра виг­ля­дає, мов бе­зум­на, але во­на бу­ла ще гірша…

- Ніколи не бу­ла б я сподіва­ла­ся та­ко­го по них. Та й так усе в за­тиш­ку зро­би­ли. Ні од­на ду­шеч­ка не зна­ла, що лю­би­ли­ся. Во­но не мог­ло доб­ре скінчи­ти­ся.

- Нещастя риє все в за­тиш­ку.

- Скільки-то разів роз­пи­ту­ва­ли в неї, з ким во­на схо­ди­ла­ся, на ко­го має гад­ку, а во­на мов­ча­ла, як німа.

- Так уже хотіло її го­ре. З са­мо­го по­чат­ку так хотіло. А те­пер най гос­по­ду бо­гу по­дя­кує, як жи­ти­ме. Що га­даєте,- їй вий­де оце все на доб­ре? Відай, її ми­лий пок­ли­че її за со­бою. Як її ви­во­ди­ла з ха­ти, то її хуст­ка за­че­пи­ла­ся за клям­ку і за­дер­жа­ла її, а як відче­пи­ла її, то хуст­ка по­волікла­ся за нею, мов хо­руг­ва. Ая.

- Так, так. А ви виділи,- спи­та­ла біло­го­ло­ва ба­бу­ся,- як під ним зак­ри­ва­ви­ла­ся по­душ­ка, як її ма­ти вда­ри­ла й су­кою наз­ва­ла? Йо­го кров ще жи­ва, і йо­го ду­ша ще тут блу­дить. Адіть, як світло яс­но за­зи­рав на по­ле. Во­но шу­кає за убійни­ком…

Дехто обг­ля­нув­ся ляк­ли­во, дех­то пе­рех­рес­тив­ся. Май­же всі зітхну­ли. Сло­ва «Са­ва» не ви­мо­ви­ли вже нічиї ус­та… Оце, що ста­ло­ся, бу­ло та­ке страш­не, що мож­на бу­ло з ро­зу­му зійти. Все роз­хо­ди­ли­ся і вер­та­ли ті самі і одні пи­тан­ня.

- Відки пішло те не­щас­тя? Чо­му ста­ло­ся? Хто мав ма­ти з то­го ко­ристь? У цілій око­лиці не бу­ло ліпшо­го хлоп­ця, як Ми­хай­ло, а за дві неділі мав іти на­зад до війська і був би ніко­му не сто­яв на за­ваді!

Думки не вспо­ко­юва­ли­ся.

Мов наг­лим вистрілом роз­по­ро­шені, не дер­жа­ли­ся у зв'язі, а блу­ди­ли ляч­но ту­ди й на­зад, спи­ня­ючись на відміну то ко­ло смут­ної ха­ти, то ко­ло «сусіднього» лісу.

Там все те ста­ло­ся.

Але во­но все вий­де на­верх. Бог не стер­пить та­ко­го. Він доб­рий.

Ліс чорнівся неп­ри­яз­но з тем­ря­ви осінньої ночі, що над­хо­ди­ла про­ти глу­хої стер­ни­ни, і, за­ку­ту­ючи­ся чим­раз більше в гус­ту тем­ря­ву, мов ра­ду­вав­ся по­рож­не­чею за­пустілих піль.

XXI

Другого дня над'їха­ла комісія. Два су­дові уряд­ни­ки і один лікар. Ог­ля­ну­ли мерт­во­го і сконс­та­ту­ва­ли скри­то­убивст­во.

Вистріл - тол­ку­ва­ли - був уціле­ний цілком зблизька. Більш-менш так: зру­бу­вав, схи­ле­ний, кілля, а убійця стрілив до нього зза­ду, цілком зблизька. Ку­ля заст­ряг­ла гли­бо­ко в лег­ких, од­на­че на­ко­ли б був мав за­раз поміч, міг би бу­ти вря­то­ва­ний, а так за­гиб че­рез ут­ра­ту крові. Оче­вид­но, волікся який­сь ку­сень від не­щас­но­го місця, кли­кав, мо­же, й по­мочі, але що ніхто не з'являв­ся, по­ва­лив­ся й за­ги­нув…

Івоніка сидів під час слідства, як камінь, ко­ло мерт­во­го. Ні од­на сльоза не заб­лис­ла в йо­го очах. Всі при­сутні го­во­ри­ли про нез­най­омо­го убив­цю, прок­ли­на­ли най­тяж­чи­ми сло­ва­ми, ба зда­ва­ло­ся, бу­ли б йо­го на кусні роз­дер­ли, особ­ли­во жінки, ли­ше він один не мав для нього сло­ва. Він і не нас­та­вав на те, щоб йо­го віднай­ти. Зда­ва­ло­ся, рішив­ся на­раз повіри­ти все якійсь нез­наній, не­ви­димій власті, не­хай би во­на все ве­ла, розсліджу­ва­ла і за­суд­жу­ва­ла. Він хотів свої ру­ки уми­ти від тої гіркої спра­ви…

- Твердий чо­ловік! - ска­зав ста­рий Пет­ро до судді, вка­зу­ючи не­замітно на нього.- Не зап­ла­кав ще ані од­ною сльозою, відко­ли спа­ло не­щас­тя на нього. Я б був на місці вмер. Але він сер­цем уб'є се­бе. Бо те,